Завантажити

дотриматися угод зі Скоропадським, здавалося, доходили вже до маразму. Принаймні Енно вже не вперше співав цю пісню і не згоджувався ні на які компроміси з Директорією. Що ж, доводилося почекати ще.
– Це все?
– Не все, – відповів Шаповал. – Маємо нові витівки полковника Болбочана. Запорожці викинули з Полтави червоний загін Шинкаря і заарештували їхній ревком.
У нього щось неприємно стислося в грудях.
– От тільки цього нам і бракувало, – відповів ВІН Шаповалу. – Зараз червоні здіймуть крик, і за витребеньки Болбочана муситимемо виправдовуватися ми всі. Він хоч розуміє, що робить?
Ні чорта він, швидше за все, не розумів. Хто такий цей Болбочан? Офіцер! Військова кісточка. ВІН взагалі був сильно здивований, коли дізнався, що Болбочан приєднався до повстання. ВІН гадав – цей панок побіжить захищати гетьмана.
Аби повалити гетьмана Директорії довелося залучити до повстання різноманітні сили, чимало з яких на дух не переносили одна одну. Аби використати потенціал та підпільну мережу червоних, соціалісти з Директорії уклади угоду з такими самими соціалістами-більшовиками. Чимало ленінців пішли у повстанські загони Директорії. Але повстанців та червоних було замало – Директорії була конче потрібна підтримка бодай частини гетьманського війська. А військові обирали вичікувати доти, доки свою позицію не висловили переможці більшовиків у минулорічній війні – козаки та старшини Запорізької дивізії.
Запорізьку дивізію Директорія підбурювала до повстання з двох боків. Вона вела переговори з Болбочаном і старшинами його 2-го полку – без особливої надії на успіх. І ще вона заохочувала до повстання Гайдамацький полк з його ватажком Омеляном Волохом – ЙОГО знайомцем ще по Київських боях. Але несподівано підтримати повстання зголосився Болбочан. І Директорія зраділа тому. Гайдамаки постійно не уживалися з іншими полками дивізії. Прихильність Волоха означала, що в Запорізькій дивізії спалахне розбрат із дуже непередбачуваними наслідками. Прихильність же Болбочана означала, що на бік Директорії переходила уся Запорізька дивізія в повному складі.
Але скільки вовка запрягай – орати не вийде. Болбочан категорично не визнавав революційної демократії. Він вголос висловлювався проти коаліції між Директорією та більшовиками. Директорія обіцяла червоним легалізацію їхньої партії в Україні – а Болбочан залюбки розганяв більшовицькі ревкоми. Навіщо він так чинив? Це була суто офіцерська ненависть до соціалістів чи…
– Чи це він готує ґрунт для власної гри, – промовив ВІН уголос. – Дасть нам скинути гетьмана. Дасть нам виснажити сили. А потім прийде зі своїми душогубами в Київ і сам стане новим гетьманом. Чому ні? Болбочан керує найсильнішою військовою частиною України. У Скоропадського не було і третини цього.
ВІН не довіряв Болбочану. ВІН не довіряв усім панкам-офіцерам з колишньої царської армії. Всі вони, навіть долучившись до сил демократії і соціалізму, все одно бачили себе новими Бонапартами. Новими гетьманами.
А Шаповал посміхався у вуса.
– Пан Винниченко вимагає негайного усунення Болбочана з командування.
ВІН прижмурив очі. Такі вимоги ЙОГО не радували також. Письменник Вова Винниченко у своїй ексцентричній манері жадав усунення з посади командувача Запорізьким корпусом просто у розпал повстання. А ВІН не міг дозволити собі такої дурості. ВІН мав діяти набагато витонченіше.
– Де зараз Болбочан?
– Щойно взяв Полтаву. Зараз він б’ється проти полків Полтавського гетьманського корпусу під Миргородом. До речі, Болбочан повідомив що кілька його полків мають наблизитися до Києва, аби прийняти участь у штурмі та залишитися в Києві. Він апелює до договору з Директорією, який обіцяв перебування у столиці його козаків.
ВІН злосливо посміхнувся. Так і є! Арешт червоного ревкому в Полтаві явно був не випадковим. Болбочан бачив себе вже хазяїном Києва.
– Де зараз знаходяться інші наші частини на Полтавщині?
– Хлопці отамана Біденка збиралися здійснити марш на Миргород.
– Відмінити, – наказав ВІН. – Біденку зосередитися на Києві. І телеграфуйте в Конотоп – хай там теж не надто стараються. Ми не станемо відбирати у запорожців Болбочана честі встановлення Республіканської влади на усій Полтавщині та Сумщині.
Шаповал поглянув на НЬОГО здивовано. Полковник нічого не зрозумів, і це ЙОГО порадувало. Якщо не зрозумів Шаповал – не зрозуміє і Болбочан. Значить це був дотепний план.
– Розумієте, Миколо Юхимовичу, – пояснив ВІН, – зняти Болбочана з командування ми зараз не можемо – проти нас підніметься вся Запорізька дивізія, і ми самі подаруємо Скоропадському ще одну вправну військову частину. Тому ми нейтралізуємо Болбочана інакше. Для початку – ми доручимо йому власними силами встановити республіканську владу на Сході України.
– Але ж ми віддамо цей терен Болбочану!
– Людей у нього більше не стане, – заперечив ВІН. – Запорізьку дивізію неможливо перетворити за тиждень на армію, не пожертвувавши боєздатністю. На кожного ветерана припаде десяток новачків, а часу для

читати