Завантажити

військовий і навряд чи можу вам щось порадити.
– Згоден. Але мені потрібні не військові поради. Мені потрібна допомога від вашої партії. Осавул!
До кабінету миттю вбіг молодий старшина – осавул, чи по-старому, ад’ютант командувача. Полковник віддав короткий наказ і за кілька хвилин до кабінету завітали іще двоє старшин.
– Знайомтеся, пане Миколо, – відрекомендував полковник Болбочан. – Військовий старшина Богдан Гейденрайх – начальник штабу Лівобережної групи. Полковник Микола Сільванський – командувач Запорізького корпусу.
Старшини потисли руки політикові і всілися за широкий, застелений величезною мапою стіл. Микола Міхновський придивився до співрозмовників. Довготелесий русявий поляк військовий старшина Гейденрайх зберігав спокій, близький до байдужості. Натомість явно старший за нього чорновусий та круглолиций полковник Сільванський жваво ловив кожне слово свого командувача.
Першим заговорив начальник штабу групи.
– На момент протигетьманського повстання угрупування українського війська на Лівобережжі складалося з чтерех недоформованих корпусів гетьманської армії, Сірожупанної дивізії та ще нашої Окремої Запорізької дивізії, яка після всіх гетьманських кадрувань чисельно перетворилася на бригаду. Нині ситуація така. Половина Катеринославського та половина Харківського корпусів дивізії перебігли до армії Денікіна. Половина Чернігівського корпусу фактично задекларовала нейтралітет, а друга половина і весь Полтавський корпус продовжують підтримувати гетьмана. Ми зараз мусимо водночас вести бої проти гетьманців і формувати нові частини. Стара Запорізька дивізія попувнюється до штатної чисельності. А на базі 2-го пішого полку, яким донедавна командував пан полковник, ми розгортаємо другу дивізію. Обидві дивізії зводяться у Запорізький корпус, який має стати подставою наших сил. Але зараз у полках наші заслужені ветерани потонули у потоці новачків, а їхній вишкіл потребує часу. Як наслідок – в корпусі упала боєздатність. Крім Запорізького корпусу іде формування Слобідського Харківського кошу, кадри якого зєставять слобожанські вільні козаки. На Чернігівщині до повного складу розгортається Сірожупанна дивізія. На Катеринославщині триває формування Катеринославського коша отамана Гулого. Коли ми закінчимо цю роботу – почнемо розгортання до повних штатів і колишніх гетьманських корпусів.
– І де ж тут проблема? – здивувався Микола Міхновський. – Можна тільки вітати ваші приготування!
– Проблема в тому, пане політику, що нам доводиться кидати в бій необстріляних хлопчаків, – відповів полковник Сільванський. – Ми уже ведемо бої. Наших сил вистачає аби тримати міста – але нам ніким контролювати село. Не працює місцева влада. З першого ж дня протигетьманського повстання ми стикнулися з бандами анархістів Чередняка і Сахарова та комуніста Матяша. Отаман Гулий доповідає про негаразди з анархістом Махном. Ці банди нападають на комунікації і ширять безлад на наших тилах, а селяни в підсумку перестають вірити у нашу силу та схиляються до пропаганди червоних. Правда, весело? Більшовицькі настрої, до речі, щиро підігрівають соціалісти з партії Винниченка та Шаповала – їхня програма майже не відрізняється від більшовицької. Щойно з Полтави наші бійці викинули більшовицький ревком на чолі з таким-собі Шинкарем, який зайняв місто зразу ж як тільки його залишили гетьманці і намагався встановити «владу робочих та селян». Не пощастило їм – робочі та селяни поставилися до ревкому без співчуття. І це все – банди. А до них і до гетьманців, життя нам псують ще й німці.
– Вони ж наче об’явили нейтралітет? – зауважив Микола Міхновський.
Старшини швидко йому все розтлумачили. Німці і справді не лізли у директоріансько-гетьманське протистояння. Вони лише були пов’язані угодою з гетьманською владою та аж до їхнього повернення до дому мусили виконувати накази Антанти, яка перебрала над ними командування. Через це німці встали бар’єром між ворогуючими сторонами у всіх великих містах. Командувач Лівобережної групи приймав лідера хліборобів у салон-вагоні на маленькій станції Ков’яги через те, що 30-тисячний німецький гарнізон Харкова зажадав, аби прибічники Директорії негайно залишили місто. З Полтави теж довелося піти. За таких умов полковник Болбочан не мав бажання починати бої ще й із німцями.
– І все це, зважте, тільки у середині держави, – додав військовий старшина Гейденрайх. – Але існують ще й зевнетшне проблеми.
Він вказував на мапі місця де вже виникали сутички з московськими більшовиками. На кордоні проти Чернігівщини активізувалися старі знайомці запорожців іще з часів перебування там 2-го пішого полку – червоні банди Щорса та Боженка. Користуючись безладом на українських теренах, вони помалу заглиблювалися всередину України і захоплювали міста та містечка. На Харківщині дійшло вже до боїв.
– 23-го листопада під Білгородом* більшовицькі ланки наскочили на німців, здобули по пиці і були викинуті за кордон, – казав Петро Болбочан. – Наступного дня 5-й більшовицький полк атакував

читати