Завантажити

там. А на Украаінє, гаварят, мужик нєпуганий… Каагда на Украаіну паайдьом?..
По рейках совали санітарні ешелони. Вози з набоями у ящиках гуркотіли бруківкою. Марширували групи солдат. Серед більшовицьких керманичів були помітні люди у цивільному з чіткою виправкою і пихатим поглядом старших офіцерів імператорської армії. Було очевидно – тут готувалися до війни. Від усвідомлення цього в Артема занило в скронях.
В Україні прибічники Петлюри буцалися з шанувальниками гетьмана. Київ сидів в облозі. А тут, під українським кордоном, більшовики неспішно, але старанно нарощували свої сили. Розмірковуючи про все це, Артем не міг не дійти сумного і прикрого висновку – Україна була ідеальною метою для військової агресії.
«Про що думає Директорія? На що сподівається командувач? Чи було взагалі потрібне це повстання?» – питав він сам у себе. І сам відповідав.

…Повстання не могло не вибухнути. У перервах між боями запорожці часто мріяли про те, якою буде незалежна Україна. І мрії їхні аж надто відрізнялися від тої країни, яку будував гетьман Скоропадський. Замість української незалежної держави на українських теренах явно творили нову імперію, для якої українців знову «нєт, нє било і нє будєт».
Харківський губерніальний староста Залеський українською мовою відверто нехтував. Навіть перед старшинами запорожців він не соромився називав її непотрібним нововведенням, а всіх свідомих українців – мазепинцями. Від харківського старости не відставало й гетьманське військове міністерство – усі накази запорожці отримували виключно «великодержавною».
– Пане половнику, перша сотня 2-го Запорізького пішого полку прибула…
– Гаспадін афіцер, хватіт в еті ігри іграцца! Гаварітє са мной на нармальнам язикє!
Міста заполонили біженці з червоної Росії, які за притулок та гостинність платили українцям пихатою зневагою та бундючним презирством. Газети писали про одне з двох – або (російською) про те, як негайно треба Україні повертатися до імперії, або (українською) про те, що з гетьманом Скоропадським Україні повернення до імперії не оминути. І врешті-решт сталося те, що у багатьох запорожців добряче похитнуло віру в гетьмана – «єдинонєдєлімщіка» призначили у командири Окремої Запорізької дивізії.
Генерал Бочковський не просто не говорив українською і говорити не збирався. Українців він сприймав не як національність, а як назву певної військової частини, на кшталт «ліфлянців» чи «туркестанців» у складі російської армії. Невдовзі генерал влаштував огляд військові.
– Здарова, украінци! – весело привітався він до строю козаків.
У відповідь не почулося жодного голосу.
– Здарова, украінци! – знову промовив генерал, уже здивовано.
Ланки стрільців відповіли тою самою могильною мовчанкою.
Генерал розгубився. Він не сподівався на такий прийом. Становище врятував командир полку – полковник Болбочан.
– Полк! Слухай мою команду! – мовив він твердим холодним голосом. – Рівняйсь! Струнко! Ліво-руш! До казарм, кроком – руш!
За тиждень і командир дивізії, і новоприбулий начальник штабу разом зникли у невідомому напряму. Казали – втекли на Дон до генерала Денікіна…

…На Артема вже чекали його розвідники. Молодий сотник підхопив повід і легко влетів у своє сідло.
– Ну що дядьку Охріме? Чого баби на хуторах розповідають цікавого?
Дядька Охріма Артем знав іще з Німецької війни.
– Дещо розповідають, – відповів підстаршина-розвідник. – Біля Суджи і Рильська більшовики формують нові частини. Збирають всіх охочих. З харчами в них кепсько, зі зброєю – кепсько, з одежею кепсько, але за непослух – розстріл.
– І що, не бунтують?
– Де там! Працюють, мов прокляті. Кілька невдоволених до стінки вивели – інші тепер усьому раді. І ще. Тут неподалік, біля Томарівки, на хуторі група червоних засіла. Коней та харчі реквізують.
– Біля Тамарівки? – здивувався Артем. – Так це наша територія! Вони що, знахабніли геть?
– Так і я кажу, – погодився дядько Охрім. – Землі наші. Ми й думали атакувати. Але ж наказ був – не чіпати більшовиків.
Артем насупився. Наказ і справді був – Директорія заборонила будь-які сутички з червоними. Але грабунок своїх громадян іноземними військовими?! Такого пробачати було не можна.
Артем хлопнув коняку ногами.
– Мерщій! Веди на хутір.
За годину вони були на місці. Коней заховали в байраку. Час був уже пізній – сутінки навколо них помалу оберталися на темряву. Невдовзі мав вийти місяць. Від хутора повернувся захеканий розвідник.
– П’ятеро. Гуляють у хазяйській хаті. А хазяї у стодолі туляться. Коні у стайні.
– Існує інший вихід з подвір’я? – спитав Артем.
– То так. Хвіртка до саду.
Артем кілька хвилин дивився на хутір мовчки.
– Дядьку Охріме, – гукнув він. – З хлопцями нападай на хутір з боку воріт. Побільше галасу – нехай розгубляться. А я зустріну їх біля хвіртки.
– А якщо червінці командувачу пожаляться?
– А нас тут не було, – відповів Артем. – Червінців побили зальотні офіцери. Або анархісти.
Охрім поглянув на свого

читати