Електронна бібліотека/Проза
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
там. А на Украаінє, гаварят, мужик нєпуганий… Каагда на Украаіну паайдьом?..
По рейках совали санітарні ешелони. Вози з набоями у ящиках гуркотіли бруківкою. Марширували групи солдат. Серед більшовицьких керманичів були помітні люди у цивільному з чіткою виправкою і пихатим поглядом старших офіцерів імператорської армії. Було очевидно – тут готувалися до війни. Від усвідомлення цього в Артема занило в скронях.
В Україні прибічники Петлюри буцалися з шанувальниками гетьмана. Київ сидів в облозі. А тут, під українським кордоном, більшовики неспішно, але старанно нарощували свої сили. Розмірковуючи про все це, Артем не міг не дійти сумного і прикрого висновку – Україна була ідеальною метою для військової агресії.
«Про що думає Директорія? На що сподівається командувач? Чи було взагалі потрібне це повстання?» – питав він сам у себе. І сам відповідав.
…Повстання не могло не вибухнути. У перервах між боями запорожці часто мріяли про те, якою буде незалежна Україна. І мрії їхні аж надто відрізнялися від тої країни, яку будував гетьман Скоропадський. Замість української незалежної держави на українських теренах явно творили нову імперію, для якої українців знову «нєт, нє било і нє будєт».
Харківський губерніальний староста Залеський українською мовою відверто нехтував. Навіть перед старшинами запорожців він не соромився називав її непотрібним нововведенням, а всіх свідомих українців – мазепинцями. Від харківського старости не відставало й гетьманське військове міністерство – усі накази запорожці отримували виключно «великодержавною».
– Пане половнику, перша сотня 2-го Запорізького пішого полку прибула…
– Гаспадін афіцер, хватіт в еті ігри іграцца! Гаварітє са мной на нармальнам язикє!
Міста заполонили біженці з червоної Росії, які за притулок та гостинність платили українцям пихатою зневагою та бундючним презирством. Газети писали про одне з двох – або (російською) про те, як негайно треба Україні повертатися до імперії, або (українською) про те, що з гетьманом Скоропадським Україні повернення до імперії не оминути. І врешті-решт сталося те, що у багатьох запорожців добряче похитнуло віру в гетьмана – «єдинонєдєлімщіка» призначили у командири Окремої Запорізької дивізії.
Генерал Бочковський не просто не говорив українською і говорити не збирався. Українців він сприймав не як національність, а як назву певної військової частини, на кшталт «ліфлянців» чи «туркестанців» у складі російської армії. Невдовзі генерал влаштував огляд військові.
– Здарова, украінци! – весело привітався він до строю козаків.
У відповідь не почулося жодного голосу.
– Здарова, украінци! – знову промовив генерал, уже здивовано.
Ланки стрільців відповіли тою самою могильною мовчанкою.
Генерал розгубився. Він не сподівався на такий прийом. Становище врятував командир полку – полковник Болбочан.
– Полк! Слухай мою команду! – мовив він твердим холодним голосом. – Рівняйсь! Струнко! Ліво-руш! До казарм, кроком – руш!
За тиждень і командир дивізії, і новоприбулий начальник штабу разом зникли у невідомому напряму. Казали – втекли на Дон до генерала Денікіна…
…На Артема вже чекали його розвідники. Молодий сотник підхопив повід і легко влетів у своє сідло.
– Ну що дядьку Охріме? Чого баби на хуторах розповідають цікавого?
Дядька Охріма Артем знав іще з Німецької війни.
– Дещо розповідають, – відповів підстаршина-розвідник. – Біля Суджи і Рильська більшовики формують нові частини. Збирають всіх охочих. З харчами в них кепсько, зі зброєю – кепсько, з одежею кепсько, але за непослух – розстріл.
– І що, не бунтують?
– Де там! Працюють, мов прокляті. Кілька невдоволених до стінки вивели – інші тепер усьому раді. І ще. Тут неподалік, біля Томарівки, на хуторі група червоних засіла. Коней та харчі реквізують.
– Біля Тамарівки? – здивувався Артем. – Так це наша територія! Вони що, знахабніли геть?
– Так і я кажу, – погодився дядько Охрім. – Землі наші. Ми й думали атакувати. Але ж наказ був – не чіпати більшовиків.
Артем насупився. Наказ і справді був – Директорія заборонила будь-які сутички з червоними. Але грабунок своїх громадян іноземними військовими?! Такого пробачати було не можна.
Артем хлопнув коняку ногами.
– Мерщій! Веди на хутір.
За годину вони були на місці. Коней заховали в байраку. Час був уже пізній – сутінки навколо них помалу оберталися на темряву. Невдовзі мав вийти місяць. Від хутора повернувся захеканий розвідник.
– П’ятеро. Гуляють у хазяйській хаті. А хазяї у стодолі туляться. Коні у стайні.
– Існує інший вихід з подвір’я? – спитав Артем.
– То так. Хвіртка до саду.
Артем кілька хвилин дивився на хутір мовчки.
– Дядьку Охріме, – гукнув він. – З хлопцями нападай на хутір з боку воріт. Побільше галасу – нехай розгубляться. А я зустріну їх біля хвіртки.
– А якщо червінці командувачу пожаляться?
– А нас тут не було, – відповів Артем. – Червінців побили зальотні офіцери. Або анархісти.
Охрім поглянув на свого
Останні події
- 30.10.2024|14:38У просторі ПЕН відбудеться зустріч із письменницею Оксаною Мороз у межах Кіноклубу Docudays UA
- 30.10.2024|13:4410 причин відвідати Фестиваль “Земля Поетів” у Львові 9-10 листопада
- 28.10.2024|13:51Оголошено довгі списки Книги року ВВС-2024
- 25.10.2024|09:29Книгарня біля Софіївського парку: "Книгарня "Є" відкрила магазин в Умані
- 19.10.2024|09:56Названі лавреати Міжнародного літературного конкурсу прози рукописів «Крилатий Лев»
- 17.10.2024|12:48У видавництві “Чорні вівці” розпочався передпродаж підліткового зимового фентезі “Різдвяний експрес” Карін Ерландссон
- 17.10.2024|11:55Розпочався конкурс на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік
- 17.10.2024|11:33Що читає Україна?: аналітика по областям
- 17.10.2024|11:27«Liber 24»: як Україна вперше взяла участь у книжковому ярмарку в Барселон
- 11.10.2024|18:46Киян запрошують обміняти російськомовні книжки на українські по “шокуючій знижці”