Завантажити

прямісінько з передової. Серед тертих життям офіцерів, унтерів та солдат, траплялися групи молоденьких хлопчаків – майже дітей. Але ніхто не смів їм дорікнути віком. Це були курсанти Київського військового училища – ті самі юнаки, які першими прийняли удар більшовиків під Крутами.
– Ну що, хлопці! – Звернувся до них невисокий генерал Прісовський. – За віру-царя-вітчизну повоювати ми встигли. Тепер давай – за вільну Україну!
Бої на вулицях нагадували пекло. Зберися військові бодай за тиждень до приходу червоних – все було б інакше. Але часу їм ніхто не дав, тому воювали вони, чим могли і як могли. Київ прийшлося здати червоним. Але це був іще не кінець.
У селі Гнатівка, куди після боїв у Києві відступило все різноманіття загонів, полків, груп, куренів та з’єднань українського війська, офіцери від одного до другого передали новину – увечері буде велика нарада. Керували зборами генерал Прісовський і підполковник Болбочан. Там не було маячні соціалістів – офіцери фахово і діловито обговорювали перелік заходів, потрібних, аби переломити ситуацію і погнати червоних з України. Треба було дуже багато зробити. Встановити чітке командування… Налагодити зв'язок та взаємодію… Заборонити мітинги і об’явити військо поза політикою…
– А як же ми називатися будемо? – спитав підполковник Болбочан. – Добровольці?
Офіцери поморщилися. Добровольцями звали вже себе корніловці, калединці та інші прибічники «єдиної-неділимої».
– В українській традиції для вояків-волонтерів існує дуже влучна назва – запорожці, – згадав генерал Прісовський.
Назва сподобалася. Так віднині вони і стали зватися – Запорізький загін.
Ой, не злюбила їх Центральна Рада від самого дня створення. Так не злюбила, що аж зубами скрипіла, коли про них мова заходила. Але зробити нічого не могла. Її агітаторів запорожці на дух не сприймали, а інших важелів впливу на них у Центральної Ради просто не було.
Рада іще домовлялася в Брест-Литовському з німцями про мир, коли запорожці перейшли у наступ і погнали червоних назад – на Схід.
– Хлопці! На багнети! – гукали молоді поручники.
Запорожці викинули червінців з Житомира. До загону линули добровольці – і загін перетворився на Запорізьку бригаду.
– Козаки! Попереду – столиця! – закликали курінні.
Чеканним кроком запорожці промарширували київською бруківкою. А волонтерів більшало – Запорізька бригада невдовзі стала Запорізькою дивізією.
– Гей! А що ж то за Україна без Полтави? – глузливо питали командири.
Над звільненим містом було піднято український прапор. Дивізія й надалі росла, і розрослася так, що перетворилася на Запорізький корпус армії УНР.
Коли 2-й Запорізький полк підполковника Болбочана крокував вулицями звільненого Харкова, зі стін на козаків дивилися об’яви з обіцянками величезної нагороди «за голову старорежимного генерала Балбачана». Але запорожцям марення більшовиків були байдужі. На них чекали Донбас, Подніпров’я і Крим.
Випереджаючи неспішні полки німців, вони без бою зайняли Катеринослав*, а потім розсіяли по степах банди анархістів Марусі Нікіфорової та Нестора Махно.
– Слава! На Крим! – ревіли запорожці, долаючи на мотодрезинах замінований залізничний міст через Сіваш.
Під їхні чоботи гостинно стелилися шляхи щирого Криму. Похід, розпочатий з наради у Гнатівці, закінчився парадом на вулицях Сімферополя, мешканці якого радо вітали вояків, що марширували під розгорнутими українськими знаменами.
А невдовзі скінчилася і Центральна Рада – владу в Україні перебрав генерал Павло Скоропадський. Тоді запорожці зраділи цій новині. Здавалося, ще трохи – і Україна заживе нарешті у власній хаті вільною господинею. Але минули вісім місяців. Колишні ватажки Центральної Ради очолили повстання проти гетьмана Скоропадського. І запорожці до нього долучилися.
_______________
Катеринослав – сучасний Дніпропетровськ.


* * *

Метушня починалася біля вокзалу. Курськ, здавалося, весь перефарбувався у два кольори – сірий і червоний. Артем проходив повз оздоблені кумачем будівлі. По рейках повзли прикрашені кумачем паротяги. На пероні від кумачевих прапорів та плакатів мерехтіло в очах. А навколо юрмилися сірі кожухи, сірі пальто, сірі шинелі та сірі-сірі мешканці.
– Папіроси іс Харькава! Папіроси іс Харькава! Купітє папіроси, гаспадін хароший! – гукали вуличні торгівці.
Оркестр заграв щось весело-бравурне. Потяг повільно наблизився до перону. З вагонів посипалися юрби людей. На пероні, рубаючи долонею повітря, з трибуни хрипло промовляв оратор:
– Ми знаєм, блізак тот час, кагда і ми, і ви, таваріщі байци 37-ва рабочева Масковскава палка, панісьом счаст’є і справєдлівасть рабочім і крєст’янам рівалюционай Украіни, стонущім нинє пад гньотам буржуєв, памєщикав і нємєцкіх аккупантав!..
Біля польової кухні юрмилися явно не тутешні чоловіки у сирих шинелях та робочих бушлатах. Артем наблизився до них та прислухувався до розмови.
– Ну шо, хлопци, шо там у вас в Масквє?
– А што в Маасквє? Плоха в Маасквє. Голад

читати