Завантажити

недовго це тривало. Те, що не змогли зруйнувати більшовики, невдовзі винищили українські соціалісти з Центральної Ради.
– Товариші! Не слухайте ви своїх офіцерів! – волав з трибуни центрально-радівський агітатор. – Офіцери штовхають вас до шовінізму і до ненависті до своїх братів-росіян! Відвертаючи вашу увагу до національних чинників, офіцери захищають свій клас – клас буржуїв та експлуататорів! Але ви мусите знати, соціалістичний інтернаціонал включає в себе усі нації. Російські соціалісти були і будуть лишатися для нас дорогими братами!
Ні! Почалося все, мабуть, з Центральної Ради.
Артем так до кінця і не збагнув, чого ж та Рада насправді хотіла? Уголос вона казала про намір очолити процес творення української держави, але враження створювалося таке, неначе Рада свідомо допомагала більшовикам. Центральна Рада не була урядом – вона не збирала ніяких податків і не платила зарплатень чиновникам. Але і просто політичною організацією її назвати було важко, оскільки саме Рада надсилала в українізовані частини поповнення та агітаторів.
Пропаганда тих агітаторів ламала навіть той хиткий лад, який вдавалося зберегти поодиноким патріотам-військовим. Українізовані полки ставали не кращими від усіх інших – у них падала дисципліна і посилювалася зневага солдат до офіцерів. Проте у жовтні 17-го, коли більшовики в Петрограді здійснили переворот, навіть такі українізовані полки зуміли захистити свою молоду країну. Про перемоги українців у ті дні ходили легенди.
– Слухайте новину! У Києві наші хлопці роззброїли загони Тимчасового уряду і більшовицького Совдепу! Центральна Рада перебрала владу на себе!
– Ви чули? Ленінці з фронту на Київ збільшовиченні частини ведуть!
– Застаріла уже твоя чутка. Біля Вінниці більшовиків українізований корпус генерала Скоропадського зустрів. Зараз там наші хлопці червінчиків цілими полками роззброюють.
Новини з Києва вражали уяву. Фронт сипався, дисципліна вмирала, солдати нехтували наказами офіцерів і самовільно розбігалися по домівках. Один лише Київ здавався Артемові справжнім острівцем порядку.
Яким же було його розчарування! Поки він діставався Києва, соціалісти з Центральної Ради понищили всі надбання українських військових. Всі ті, хто здобув для Центральної Ради владу в Україні – головний отаман Петлюра, командувач 1-го українського корпусу генерал Скоропадський та командувач Київським військовим округом підполковник Павленко – одним махом були відправлені у відставку. Подейкували, що корпус Скоропадського навіть не був розкладений більшовиками – він замерз у вагонах через те, що Центральна Рада не дала йому харчів та палива. На командні посади попризначали якихось цивільних осіб та дрібних штабс-капітанів.
А на вулицях гомоніли різнобарвні солдатські мітинги. З трибун лунав голос генерального Секретаря Центральної Ради Володимира Винниченка:
– Формування українських військових полків не в інтересах ні селянства, ні робітників, є затією буржуазних кіл громадства та їх прихвоснів, і тому вся демократія мусить об’явить цим буржуазним намірам найрішучішу війну!
Робочі, залізничники та дрібні чиновники кілька місяців не отримували зарплатню. В Києві спалахнув більшовицький бунт, центром якого став завод Арсенал. Полки Центральної Ради масово переходили на бік червоних, за Україну билися лише добровольці – вільні козаки та загін Січових стрільців, складений з галичан-військовополонених. А Центральна Рада серйозності становища немовби не розуміла. Ніхто не готував оборони. І незабаром до міста впритул наблизилися уже російські більшовицькі полки.
Того вечора Артем сидів на квартирі, серед знайомих офіцерів. Щелепи зводило від напруги. Як люди звичні до дисципліни, вони чекали від Центральної Ради наказу про мобілізацію до війська. Наказів не було. А на дніпрових кручах греміли перестрілки. Жарти скінчилися. Між офіцерами щоразу починалися розмови із одним й тим самим питанням - що їм робити за таких умов? Тон задавав висловусий капітан-сапер:
– Наш командир дивізії таких типів називав інвалідами розумової праці. Де Центральна Рада? Де накази про мобілізацію? Якщо ці пройдисвіти так уявляють собі керівництво державою – по них божевільня гірко плаче.
Аж тут до квартири забіг офіцер у шкіряній куртці і довгій мокрій плащ-накидці:
– Панове офіцери! Нас закликають на службу! Всіх – кому дорога Україна. Кому не дорога – прохання не турбуватися.
– І хто ж нас запрошує? Центральна Рада? Винниченко?
– Ні, – майже урочисто відповів офіцер. – Нас закликає генерал Прісовський.
За столом постала тиша, яку розірвав один непевний голос.
– Костянтин Прісовський? Командир Туркестанської дивізії?
– Так, він. Генерал кличе вояків.
По вухах вдарив звук відсунутих стільців.
Загін Прісовського, здавалося, зібрав останніх стійких патріотів їхньої нещасної неньки-України. Там був капітан Петрів зі своїм полком, який щойно прорвався до України з західної Білорусі. Там був підполковник Болбочан, який свій полк привів до Києва

читати