Завантажити

хліборобів-демократів. Козаки мали стати привілейованим військовим класом на кшталт донського або кубанського козацтва в Росії. Це був дуже далекоглядний проект. В разі термінової мобілізації козаки ставали ідеальним поповненням для війська – вони постійно мали вправлятися зі зброєю. Як землевласники, козаки не могли мати чогось спільного з соціалістами. Як люди, що мусили мати на руках зброю, козаки мали унеможливити соціалістичну агітацію та спроби самозахоплення землі на селі. А кадри козаків мали бути підібрані так, що опинитися в їхніх лавах мусили тільки й виключно переконані патріоти. І тепер вражений Віктор Андрієвський все те саме читав у відозві – все іще гетьмана Скоропадського. Очі бігали по рядках. Умови прийому в козаки… Право на зброю… Довічне право власності на землю…
– Боже! – вигукнув пан Віктор. – Так це ж програма нашої партії! Але як? Козаки створюються під ідею незалежності України! Як до цього дотичні загони добровольців? При чому тут федерація з Росією?
Полковник Неїло лише сумно посміхнувся та непевно розвів руками. А пан Віктор не міг заспокоїтися.
– Невже у Скоропадського права рука не уявляє, що робить ліва?
_______________
Добровольці – солдати та офіцери офіцерських дружин створених гетьманом Скоропадським восени 1918 року.


* * *

Сотник Артем Горач вглядався у далечінь. Засніжені поля тяглися до самого небокраю, а там непомітно перетікали у сіре, майже сталеве небо. Глибоку гнітючу тишу порушувало лише далеке каркання гайвороння та розмірене дзенькання конячих вуздечок. П’ятірка вершників повільно наблизилася до околиці міста. Розвідники – кремезні дядьки в кожухах, бекешах та овечих папахах – зупинилися біля кущів ліщини та роздивилися навсібіч. Їхній командир легко скочив із сідла і передав повід свого коня найближчому вершникові.
– Дядьку Охріме! – гукнув він дійшлому чоловікові з короткою бородою, з під якої проглядав жахливий рваний шрам. – Я до вокзалу. Кортить самому все побачити. А ви гайніть по селах. Послухайте, про що селюки теревенять.
– Слухаюся, пане сотнику, – кинув бородань у відповідь і хутко розвернув коня.
Сотник попрямував вулицями міста. Уваги він не привертав. Вдягнений він був у потерту російську шинель, кашкет без кокарди та сірий драний башлик – звичний вигляд дрібного поручника, тисячі яких поверталися до дому із німецького полону. Стрункий хлопець з вилицюватим обличчям, кирпатим носом та тонкими губами, повсякчас стиснутими у дещо іронічній посмішці, мало відрізнявся від сотень своїх однолітків. Єдине, що впадало в очі перехожих, – втомлений погляд великих карих очей, властивий не хлопцеві, а добряче потертому життям чоловікові. Але й це уже не було дивиною. Після чотирьох років Німецької війни, молодиків із втомленими очима на вулицях було хоч греблю гати.
Артем прямував до вокзалу. Його підлеглі стали приносити аж надто тривожні звістки – у місто потоком ішли ешелони. На вокзалі вивантажували коней, харчі та набої. Роєм роїлося від червоноармійців. Як розвідник, Артем не міг не розуміти, що це означало.
«З чого ж усе почалося?» – питав він сам себе, прямуючи вулицями.

Напевно – з війни. З кілометрів окопів. З вогню гармат, який за раз міг переорати під картоплю кілька сіл разом з мешканцями. Війна нагадувала невиліковну хворобу. Її не можна було позбутися – до неї можна було тільки звикнути. І він звикав.
Він пристосувався до аеропланів у небі і до отруйних газів на землі. Щодня війна виривала когось із натовпу живих – але він і до цього звик. Він не заводив друзів – вони швидко вмирали. Він не плакав над мертвими – сльозами їм було уже не допомогти. Смерть стала чимось звичним і природним. Вона ходила поруч. Артем постійно відчував біля себе її холодний подих. Він звик. Розвідникові не можна було пускати у серце нудьгу.
– Е-е-е-х! – і сяючі шаблі зі свистом рубали ворогів у сіро-зелених одностроях. – Не журися!..

…Ні, не так! Почалося все, мабуть, зі зречення царя, у лютому 17-го. Тоді у військах стали створюватися солдатські ради, владу в яких намагалися захопити більшовики Леніна та Троцького. Але ж у полках, де більше половини особового складу становили українці, ради ставали українськими, а полки відповідно – українізованими.
– А кого ж ми у Солдатську раду оберемо?
– Та звісно кого – батьків отаманів!
В цей нехитрий спосіб Ради опинилися під контролем офіцерів-українців. Для більшовиків це стало прокляттям – вони нічого не могли зробити з українізованими полками і їхніми комітетами. Вони не могли там підірвати дисципліну і посіяти розлад. Кожен їхній агітатор наражався на глузи:
– Знову кацапчики нас на свою віру обертають!
– Гей, хлопці! А якщо ви інтернаціоналісти, чому тоді ви нашою мовою не балакаєте?
Командир корпусу, який спершу боявся українізації ще більше за більшовизм, дуже скоро на українців почав молитися. Хаос і свавілля охопили весь корпус, крім українізованих полків, які більшовицьку пропаганду не сприймали категорично.
Шкода,

читати