Завантажити

привернули артемові брита потилиця, бешмет кольору хакі і синя черкеска чорношличника. Штабс-капітан відверто наривався на бійку. Безкарність цю публіку аж надто розбестила. Але зараз було не до нього.
Музики дограли мелодію і стало тихо. Скориставшись моментом, Артем весело поглянув на присутніх і чітко промовив.
– Панове! Прошу лише хвилинку вашої уваги. Радий вам повідомити, що владу в місті перебрала на себе Директорія Українського Національного союзу. Через це – прошу військових добровільно здати зброю.
Дужий регіт розірвав повислу було тишу. Хтось намагався зааплодувати. З боку сцени почулося:
– Ти что варнякаєш? Па-русскі гаварі!
Музики заграли нову мелодію і на Артема більше ніхто не дивився. Молодий старшина ще раз посміхнувся і театрально змахнув рукою. До залу з грюкотом увірвалося близько десятка запорожців у шинелях, кубанках та з гвинтівками навперейми. Хтось гучно грюкнув у підлогу прикладом.
Музика стихла. По вухах вдарив жіночій вереск та дзвін розбитого посуду. Спокійно склавши руки на грудях, сотник Горач заговорив знову:
– Панове! Повторюю іще раз – дурниць не треба. Наполегливо пропоную всім скласти зброю та забратися геть.
Цивільні кавалери та паночки ящірками чкурнули у просвіти між запорожцями. Найбільш розумні з офіцерів клали на столи свої нагани і прямували за своїми супутницями услід. У цьому натовпі намагався проскочити і підпитий штабс-капітан, який щойно чіплявся до Артема.
Короткий жест рукою – і довгий багнет уперся офіцерові в груди.
– Куди це ти? – поцікавився сотник. – Ти ж наче побалакати хотів?
Зал спорожнів. Найбільш буйних з офіцерів запорожці роззброїли під цівками рушниць. Можна було рушати далі.
Та перед запорожцями, на колінах і в сльозах, стояв уже тверезий мов роса штабс-капітан.
– Братци! Не пагубітє! Как же так?! В адніх акопах жє ваєвалі?!
– Де твоя зброя? – холодно спитав його Артем.
– Да вот! Вот! Вазьмітє! – заверещав офіцер та сунув йому в руки свій «браунінг» разом із портупеєю.
Ремінь з кобурою сотник закинув собі на плече.
– Геть пішов!

На мостах з’явилися запорізькі варти. Загін козаків з полку Петра Болбочана зайняв вокзал. Вулицями Харкова неспішно й гордовито роз’їжджали патрулі Чорних Шликів. Офіцери гетьманського Харківського корпусу віддали зброю запорожцям і тепер сиділи запершись у своїх казармах. Гармати запорізької полкової батареї розгорнулися на Павловській площі.
Біля них повільно ходив вартовий у шинелі та кашкеті англійського типу з пласким козирком, вже прозваними в народі «гетьманкою». Козак відганяв від гармат хлопчаків та перехожих.
– Назад! Проходь, не зупиняйся! Ну чого треба від гармат?! Це ж бойова зброя, хай їй грець!
Молодий хорунжий* тримав у руках пачку прокламацій. Він роздавав перехожим відозви харківського губерніального комісаріату Директорії та намагався відповідати на питання.
– Так, панове. Владу в місті опанував Український Національний Союз. Так, Союз керується колегіально представниками різних партій. Для протистояння з кабінетом гетьмана Національним союзом створено Директорію. Ні, її повноважень я не знаю.
Відповіді хорунжого уважно слухали дві миловидні панни, які хоча й стояли трохи осторонь, проте ловили кожне слово молодого старшини. З їхніх захоплених облич не сходили задоволені посмішки. Листопадовий вітерець розвіював приколоті у них на грудях шовкові стрічки синього й жовтого кольорів. Одна з них, кароока брюнетка у темному пальто з білими манжетами, неспішно наблизилася до старшини і привітно посміхнулася.
– Можна і мені почитати?
Як для харків’янки, вона говорила незвично чистою українською мовою. Її лагідний голос і захоплений блиск очей викликали неабияку симпатію з боку старшини.
– Кажуть, повстанські війська уже здобули перші перемоги? – спитала панна.
– Я теж це чув, – закивав старшина. – Але зараз я не можу вам сказати нічого конкретного. Давайте почекаємо на більш надійні вісті.
– Гаразд-гаразд, – щиро відповіла йому панна та взяла прокламацію. – Я буду уважно слідкувати за новинами.
Дівчата рушили уздовж вулиці. Забувши про свої рекламації, старшина з досадою поглянув їм у слід. Йому так хотілося, аби дівчата тої миті говорили про нього. А дівчата, натомість, захоплено обговорювали зміст виданої ним прокламації. Дзвінко лунав голос панни у темному пальто:
– У це повірити неможливо! Це свобода, розумієш?! Свобода!
Холодний листопадовий день здавався незвично сонячним. Їм під ноги гостинно стелилися засипані жовтим листям харківські вулиці. Їм посміхалися сонячні зайчики у склі шибок. Їм підспівували ресори візка, що проїхав повз них і хутко зник за рогом.
– Ти тільки уяви! Нам більше не треба збиратися на квартирах! – не вгавала чорнява панна. – Для нашого гуртка українського співу ми можемо просто орендувати приміщення – і ніхто не чинитиме нам перешкод! Ніхто не зриватиме наші літературні читання! Ми зможемо навіть домовлятися про наші виступи з театрами та

читати