Завантажити

десятин. Вже створений Земельних банк…
– Ага, банк! А селян тим часом каральні загони плюндрують?!
– Каральні загони були розігнані два місяці тому! – втрутився у розмову Артем Горач. – Їх ліквідувала гетьманська Державна варта* та Охоронні сотні*.
– Панове! Панове! Панове старшини! – окликнув їх полковник Болбочан. – Прошу спокою!
Військовики мусили вгамувати емоції. Проте свердлити одне одного презирливими поглядами з-під лоба вони продовжували. Представники УНС випустили з котла пар, який давно вже накопичувався під кришкою – старшини болісно переймалися долею своєї країни. Та коли ж кожен висловив своє ставлення вголос – з’ясувалося, що злагоди у поглядах між ними не було, і це здивувало та збурило усіх без розбору.
Збурення вгамував поміркований голос начальника штабу. Військовий старшина Богдан Гейденрайх, високий довготелесий поляк з обличчям, немов вирубаним з дерева, говорив як завжди – спокійно й твердо.
– Отаке у нас становісько, мосціпанове. З одногу боку, не можна не визнати – за Гетьманщини для розбудови незалежної України зробльоно чимало потрібного. Та з інней сторони, схоже що останні кроки гетьманської адміністрації становлять загрозу для України. Тому я маю запитання до наших гостей. Чи не пробував Національний Союз поспілкуватися з гетьманом напряму?
Представник УНС лише відмахнувся.
– То все дурня. Гетьман сам нічого не вирішує. Вся справа в оточенні. Гетьман скрізь обсаджений німцями та москалями.
– То що ви пропонуєте?
Слово взяв інший представник УНС – молодий миловидний юнак з маленькими вусиками.
– Політичні плани гетьмана загрожують існуванню України як такої. Ми вимагаємо усунення від гетьмана антиукраїнського оточення і формування справжнього українського національного уряду. Ми виступаємо проти чорносотенців та росіян-монархістів! Своє слово повинно сказати військо. Національний Союз закликає вас підтримати його. Нам потрібне повстання.
– І хто ж його очолить? – твердо спитав сотник Авраменко.
Цей, зовні дуже юний старшина, вже устиг пройти окопи Німецької війни, а у Запорізькій дивізії перебував від першого дня її створення. Під його поглядом старший з представників УНС відвів очі.
– Повстання очолює Український Національний Союз, – промовив він, мов виправдовуючись. – Для безпосереднього керування повстанням буде створена Директорія. А на Лівобережжі головнокомандувачем усіх сил стане ваш командир, полковник Болбочан.
– А більшовики? – спитав Артем Горач.
Представник УНС лише зневажливо скривив пику.
– За них не переймайтеся – їм не до нас. У них бунт чехів у Сибіру. З Дону їм зараз загрожує отаман Краснов і Добровольча армія генерала Денікіна. Ми вирішили скористатися цим і запропонували їм угоду. Вони не нападуть.
– То чого тоді свиню за хвіст тягти? – запально випалив значковий Дяченко. – Треба повставати – і алюр три хрести!
Його вигук знову розпалив емоції.
– А я проти, – схвильовано, але твердо промовив сотник Римський-Корсаков. – Я бачу забагато ознак того, що гетьман будує таки незалежну країну. Хіба що – не так швидко, як нам хочеться. І ще я хочу нагадати всім – ми всі складали гетьману присягу. Ви пропонуєте нам просто взяти і переступити через неї? Нам після цього ніхто руки не подасть.
У світлиці запала мовчанка. Старшини обмінювалися недобрими поглядами. Одні були ладні повстати хоч зараз, а інші про повстання й чути не хотіли. Це все нагадувало тишу перед бурею.
– Подаю голос за підпорядкування Національному Союзові, – чітко промовив сотник Авраменко. – Але за умови гарантій недоторканості особи гетьмана Скоропадського.
Старшини переглянулися. Такий варіант влаштовував майже всіх.
– Згоден, - кивнув Артем.

…Проте до злагоди ще було, немов до Києва рачки. Парад добіг кінця і сотні полку організовано повернулися на вокзал, до своїх вагонів. Так сталося – до Харкова запорожці прибули нещодавно і розмістити їх в казармах ніхто іще не встиг. По відвідинах штабного вагону, Артем вийшов на перон і долучився до юрби старшин, які тихо перемовлялися проміж собою. Вигляд у них був задумливий та похмурий. Нарада у селі продовжувала ковадлом тяжіти на їхніх душах. Старшини були віддані своєму командирові полку, й тому цілком довірилися його оцінці ситуації та політичним зв’язкам. Але думки старшин розділилися. «У Києві повстання, мусимо долучитися також», – казали одні і кликали до зброї прямо зараз. «Зарано, не треба поспішати», – відповідали інші. Ці явно не бажали повставати взагалі.
З купою газет у руці, у їхнє коло бурею влетів розхристаний значковий Дяченко.
– Гей, хлопці! Ну, і де ж ваш гетьман?
– У Києві, державою керує, – буркнув у відповідь Артем.
– Ги-ги! Та ні! – радісно вигукнув чорношличник. – Не керує він тепер державою. Ось де тепер гетьман!
Газети швидко перекочували до старшин та зашелестіли у руках. Артем відчув, як у нього в очах потемніло. Крупні літери на шпальті склалися в заголовок: «Грамота про федерацію України з Росією». Знизу

читати