Завантажити

куркулів-хліборобів.
Микола Міхновський не міг заспокоїтися.
– Я не збагну, як це могло статися? Ми бачилися зі Скоропадським стільки разів – і він постійно переконував нас у своїй щирості! Він постійно казав нам, що не відступить від ідеї незалежності України. Та що там – 24 жовтня він видав грамоту, де обіцяв стояти на ґрунті незалежності! Що могло статися? Невже він весь цей час підступно нас дурив?
– Де там, – похмуро помітив від вікна Донцов. – Для мене ця грамота несподіванкою геть не була. В оточенні гетьмана проросійські настрої набирали сили протягом останніх кількох тижнів. Згадайте самі. Спочатку дев’ять міністрів заявили про необхідність зміни зовнішньої політики та що необхідно об’єднуватися з «новою Росією». Потім у Києві сказилася проросійська преса. Гучні заяви «єдинонеділимщиків» посипалися. З’явилися чутки про бунт монархістів. До цього – стали формуватися добровольчі дружини з офіцерів-москалів. Потім – з’явилися чутки про переговори гетьмана з генералом Красновим з Дону. Та й сам гетьман хороший – в розмовах він усе частіше почав натякати, що треба брати до уряду людей, як він казав, «не ворожих кацапам».
– І як, цікаво, він це пояснював?
– Казав, що незалежної України не хоче Антанта, – відповів Донцов і досадливо знизав плечима. – Він пояснював, що держави Антанти вимагають від нас бодай якогось об’єднання, хай навіть у вигляді федерації. Я от думаю, і ніяк собі не збагну – хто б це так переконав гетьмана?
– Панове, а чого ви звете його гетьманом? – поцікавився раптом Віктор Андрієвський. – Який він в біса гетьман після такої грамоти? Не кривдьте славетних гетьманів, не називайте ви його гетьманом. Кажіть на нього «генерал Скоропадський».
Шемет, Міхновський і Донцов разом посміхнулися. Шемет – байдуже, Міхновський – сумно, а Донцов – злорадно.
– Важко не погодитися з вами, – відповів Дмитро Донцов.
– І все ж я не можу збагнути, – знову промовив Микола Міхновський, – з якою Росією зібрався федералізуватися геть… генерал? Де та Росія? На Дону? На Кубані? Дон і Кубань нині – самостійні держави. З Денікіним? У нас зараз навіть у недоформованих корпусах війська більше, ніж у всій Добровольчій армії. Ніякої Росії зараз нема! З ким же зібрався об’єднуватися Скоропадський?
Дмитро Донцов на те махнув рукою, так ніби відігнав муху.
– Пане Миколо, – промовив він. – На всі ваші міркування, існує документ, який перекреслює будь-які припущення щодо генерала. Це – «Грамота про федерацію». Додайте до нього банди москалів-добровольців та розтрощений Український дім. І все! Далі їхати нема куди. Не виправдовує його те, що Скоропадський об’явив федерацію з неіснуючою Росією. Такий тактичний крок виправданню не підлягає . Державна незалежність – питання не тактики, а засади.
– Я теж так вважаю, – підтримав його Сергій Шемет. – Краще давайте подумаймо, що нам робити тепер.
– Ми уважно слухаємо вас, пане Сергію, – промовив Дмитро Донцов.
Сергій Шемет коротко описав ситуацію, яка складалася в Україні. Київ сидів в оточенні. Масове повстання, кістяком якого був загін галицьких Січових стрільців, охопило майже всю країну. На Поділлі проти гетьмана повстав Подільський корпус. На Волині владу захопив молодий підполковник Оскілко. На Чернігівщині центром повстання стала Сірожупанна дивізія та загін отамана Ангела. Харківщину і Донбас контролювала Запорізька дивізія полковника Болбочана. На Катеринославщині владу перейняли загони отаманів Гулого, Григор’єва та Божка. На бік повстанців перейшов Чорноморський кіш – військова частина складена переважно з кубанців. На Київщині ж села охопило повстання отаманів Зеленого та Данченка.
– Бачите самі, проти генерала піднялася майже вся Україна, – підсумував Сергій Шемет. – Скоропадському зараз просто нема на кого опертися. Московські добровольці – слабка надія. До повстання проросійська преса здіймала такий галас, що здавалося тільки свисни – і пів України збіжиться під їхні знамена. Та після поразки від Січових стрільців під Мотовилівкою бажаючі боротися за «общєрусскоє дєло» десь хутко зникли. До самого гетьмана добровольці ставляться вороже і ледь не відверто заявляють, що за першої ж нагоди вони переберуть владу на себе. Завдяки нахабству добровольців у гетьманської гвардії – сердюків – зараз відчутно впала дисципліна. В їхніх казармах не криючись говорять про те, що гетьман зрадив Україну і продав її Москві. За першої ж нагоди сердюки перебіжать до повстанців.
– І це все? – здивувався Микола Міхновський.
– Майже, – кивнув Шемет. – Ще за гетьманом кілька охоронних сотень з Київщини та одна недоформована дивізія Київського корпусу. Але настрої в тій дивізії такі самі, як і в сердюків. Щоправда, на боці Скоропадського ще лишається майже повністю Полтавський корпус та окремі полки Чернігівського та Волинського корпусів. Але від Києва вони відрізані, і тому погоди нам тут не роблять. Єдиним захистом Скоропадського залишилися німці. Але німці після революції в Німеччині рвуться додому і битися за гетьмана аж

читати