Завантажити

гімназіями!
– Таню! Зупинися! – сміялася її подруга, русява дівчина в пальто та капелюшку волошкового кольору. – Зараз ти замрієшся так, що улетиш за небокрай.
– За небокраєм дуже холодно, – фиркнула Тетяна. – А я люблю теплі місця. Та й зрештою, чому б не мріяти?! Подумай, ще до вчора у нашій Україні будували ту саму Росію. Кого ми донедавна бачили у Харкові владою? Державну варту та Охоронні сотні, тобто колишню царську поліцію та офіцерські загони. А хто зараз у нас влада?! Вояки-запорожці! Найкраща військова частина української армії. Хіба це не запорука, що надалі все буде тільки дуже добре?
Її подруга задумливо зітхнула.
– Ой Таню! Скільки б років не минало, а ти немов усе ще в середніх класах жіночої гімназії. Запалюєшся мов порох від іскри… Але твоя правда! Таку подію треба це десь відсвяткувати. Ходімо до ресторану!
– До ресторану ми підемо танцювати, – тоном веселої учительки заперечила Тетяна. – А задля святкувати нам не треба мучити трактирників. Тут неподалік мій магазин.
До магазину «Мадемуазель Журба. Панчохи і білизна» подружки дісталися за кілька хвилин. Дві служниці, молоденькі дівчини в гаптованих корсетках, вибігли назустріч, аби вихваляти перед веселими панночками свої товари. Та побачивши хазяйку магазину, обидві зупинилися, а потім заходилися наперебій розповідати господині про останні новини торгівлі. Тетяна жестом обірвала їх.
– Дівчата! У мій кабінет шампанське! І бокали! Ми сьогодні святкуємо. Гетьманство завершилося! Постала справжня українська влада!
– Боже! Радість-то яка! – заверещали дівчата разом.
Служниці хутко виставили на стіл пляшки й цукерки та збиралися піти по своїх справах але хазяйка без розмов посадила їх за стіл і так само налила їм шампанського. Панна Тетяна була відомою лібералкою.
– Ну! За нову Україну! За країну щастя й безтурботності!
Дівчата натхненно цокнулися бокалами. За шампанським полилися розмови, сміх та жарти. Солодкі мрії змішалися із планами на майбутнє.
– Тепер батько напевно виграє свою суперечку з паном. Повернемо землю, здамо її в оренду і заживемо!
– А той гетьманський хорунжий такий гарний! І такий патріот – я аж горю уся!
– Ой дівчата! – весело промовила Тетяна. – Тепер аби тільки ніщо не завадило мрії! Тепер зміниться влада і постане скрізь…
– Центральна Рада, – промовила вголос служниця, яка уважно читала рекламацію.
Від цих слів хазяйка магазину та її подруга відчули прохолоду в грудях. Паночки стурбовано перезирнулися. Повернення Центральної Ради вони аж ніяк не бажали.
У пам’яті дівчат пронеслася веремія подій річної давнини. Безкінечні мітинги, демонстрації, конференції, збори. Представники влади, які багато обіцяли, але були нездатні навіть навести лад на вулицях. Постійні страйки. Зграї дезертирів і кримінальних злочинців, які щоночі ломилися у помешкання мирних міщан. З трибун лунали гучні гасла про те що українські соціалісти і московські більшовики залишаться братами довіку. І дуже швидко Харків практично без опору був зайнятий тими самими більшовиками. А з більшовиками почалося справжнє пекло. Обшуки, грабунки, арешти та розстріли – все це виконувалося украй цинічно та діловито. Місто поринуло у суцільний жах. І коли за три місяці до Харкова повернулися українські військові, харків’яни зустрічали їх радісно, немов рідних. Тоді Харків вперше побачив запорожців – той самий 2-й піший полк Петра Болбочана.
Тетяна поспішила усіх заспокоїти.
– Що ти?! Забудь! – замахала руками хазяйка магазину. – Ніяка Центральна Рада тепер не повернеться. Опікшись на молоці, навіть на воду дують – ніхто більше не допустить до влади цих неуків. Тепер партії стали розумніші!
Служниця почервоніла до кінчиків вух.
– Ну я не знаю, панночко, – промовила вона задумливо. – Звідки мені те знати? Напевно, ви праві.
Погляди дівчат проти волі впали на ту частину рекламації, де були перелічені керівники Національного Союзу. На папері стояли аж до болю знайомі прізвища: Винниченко, Шаповал, Петлюра.
_______________
Чотовий – в армії Української держави звання, що дорівнювало сучасному старшому сержантові.
Хорунжий – в армії УД звання, що дорівнювало сучасному молодшому лейтенантові.
Рій – відділення в армії УД.


* * *

По тротуару були розкидані уламки бюстів Шевченка, Франка та Гребінки. У калюжах кисли книжки: «Байки» Глібова, «Чорна Рада» Куліша та «Наталка-Полтавка» Котляревського. Біля Віктора Андрієвського вітер проніс аркуш паперу. В очі врізалися рядки з Лесі Українки:

Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепер із тебе? Тінь! Мара!

Віктор Андрієвський ледве стримувався аби не дати волю емоціям. Злість, розгубленість, приниження та власне безсилля стискали йому горло. Боляче було навіть дивитися на те, як добровольці з гетьманської офіцерської дружини піднімали російський триколор над будинком, де іще до вчора містився Український клуб. Було боляче й гидко від того, що все це відбувалося у самому серці України – у Києві. Обурення

читати