Завантажити

підтримають. А якщо на боці гетьмана будуть запорожці – всі інші військові долучаться до гетьмана так само швидко. Решта – справа техніки. Чи ви гадаєте, що пан Скоропадський справді мріє про відновлення імперії?
Міхновський знизав плечима.
– Мені складно щось відповісти. І я, і мої однопартійці неодноразово спілкувалися з гетьманом – і він завжди нас переконував що стоїть на ґрунті незалежності України. Мені самому незрозумілий цей його крок. Скоропадський впровадив українське громадянство, створив окремий від імперії Національний банк, впровадив державну валюту, відкрив два українські університети. І все це задля відновлення імперії? Маячня! А що вам відповіли з гетьманської адміністрації?
Полковник Болбочан сумно посміхнувся.
– Вони пообіцяли подумати, але зауважили що пропозиції про порозуміння я мав би подавати раніше. Коротше – мене дуже ввічливо послали к чорту. Я розумію їхній емоційний стан і їхні побоювання. Але часу в нас немає. Ми мусимо добитися угоди.
Микола Міхновський якийсь час помовчав. Він був згоден – командувач Лівобережної групи безперечно мав рацію. Але пан Микола уявляв собі який ґвалт викликала б серед інших повстанських загонів новина про об’єднання запорожців і Скоропадського. Без крові уже було не обійтися. Шкода – молитвами більшовиків часу у них і справді не було.
– Пане полковнику, скажіть мені, – задумливо спитав Міхновський. – Ви ж фаховий військовий… Ви розуміли, яку небезпеку становлять більшовики. Навіщо ж ви в такий момент долучилися до повстання?
Полковник відповів. Йому, як і усім старшинам-українцям, уже несила було дивитися як в Україні фактично відбудовували російську імперію, хіба що трошечки оздоблену національними прапорами. Було несила спостерігати нахабство «єдинонеділимщиків» та вереск преси, яка горлала про необхідність повернення українців до лона імперії. Крім того полковник зустрічався з представниками Директорії. Вони переконали його, що з більшовиками все узгоджено. Що більшовикам потрібно в сусіди дружньої України, а не союзника Антанти, Краснова та Денікіна. Зрештою, вони довели, що більшовикам зараз було не до України – вони і так вже були втягнуті у війну.
– Я зустрічався з Винниченком і він справив на мене дуже гарне враження, – сказав командувач. – Щирий патріот, людина розумна і віддана своїй справі. Він переконував мене, що соціалісти детально переглянули усі свої помилки і більше їх повторювати не будуть. Він обіцяв, що гетьманська адміністрація уся залишиться на своїх місцях і що політичний лад у країні не поміняється. Але зараз ми бачимо зовсім інше. Місцеві адміністрації руйнуються руками як раз таки однопартійців Винниченка. Свідомо це робиться, чи це революційне сп’яніння місцевих організацій – тепер вже не так важливо. На безлад ми часу не маємо – треба готуватися до війни.
Микола Міхновський мовчки кивнув.
– Як ви бачите реалізацію ваших задумів? – спитав він командувача.
– До Києва має виїхати мій посланець. Один з моїх старшин, – відповів полковник Болбочан. – Він повезе до гетьмана нашу розгорнуту пропозицію про угоду та доклад про ситуацію в країні. Полки Республіканської дивізії підійдуть до Києва впритул. Коли гетьманська адміністрація погодиться на переговори – запорожці увійдуть в місто і об’являть про угоду.
– І гетьман зразу-таки погодиться? А Директорія? А загони повстанців?
– Саме для цього мені потрібні ви, – відповів командувач. – Пане Миколо, ми не політики – ми військові. Ми вміємо водити війська, але ми не знаємося на державному керівництві. Ви людина яку в українських колах знають і поважають. Ваше слово для багатьох – авторитет. Я хочу вам запропонувати вплинути на гетьмана через своїх однопартійців – ви завжди уникали відвертої опозиційності щодо його адміністрації. Крім того саме вашій партії буде зручно переконати в необхідності угоди лідерів Директорії.
Микола Міхновський іронічно пирхнув і відкинувся на спинку дивану.
– Ні в чому ви їх не переконаєте! Я надто добре знаю цих людей. Шаповал з Винниченко – це соціалісти майже більшовицького ґатунку. Те що зараз вони виступили під національними українськими гаслами – не більше ніж політична гра. Саме через це ми не хотіли долучатися до Національного союзу. Ми знали, варто пустити Винниченка з Шаповалом до влади – і над Україною знову розпочнуться безумні соціалістичні експерименти. Я вам навіть більше скажу: до останньої миті проти повстання висловлювалася переважна більшість членів Національного союзу. Я не знаю, як вони розворушилися. Мабуть, вплинула Грамота про федерацію.
– До цієї грамоти серед наших старшин так само не було порозумієніа щодо повстання, – задумливо промовив військовий старшина Гейденрайх.
– Але це все припущення, головне інше, – продовжив Міхновський. – Винниченко і Шаповал уміють гарно причаровувати людей. Вони вправні оратори, але бездарні організатори. За інших умов їхнє повстання почало б хитатися від самого початку. Але серед них є людина, яка здатна об’єднати і галичан

читати