Завантажити

Національним Союзом соромили? Я, мабуть, теж мушу вам дякувати. Сховайся він у вас – я з вами зараз не розмовляв би. Як ви насмілилися?!
– Я вас прошу!.. Всі вони – боягузи, – пирхнула Тетяна. Їй було огидно від самої згадки про брудні руки грабіжників. – Людина, яка нишпорить по чужих валізах і забирає шуби у літніх пані, хороброю бути не може. Але проходьте до нас у гості.
Старшина почувався явно незручно. До гостей його запрошували дещо розхристаного, та ще й зі зброєю у руках. Але запрошення він прийняв. Присівши у їхньому купе, він вибачився і розклав на столі увесь свій арсенал.
Офіцер-єдинонеділимщик відреагував глузуванням.
– О! Люгєр-парабелум! Нє знал, что гєрманци гєтманцев дажє пісталєтамі вааружалі!
– Не дивно, що не знали, – абсолютно байдуже відповів йому старшина. – Цей пістолет я купив під випадок. Наші частини озброєні мосінками* та максимами. Як і раніше.
Незадоволений такою стрімкою відсіччю, офіцер хотів взяти хлопця на кпини іще якось. Аж тут заговорила Тетяна.
– Знаєте пане-офіцере, я от давно помітила: людина може або гарно глузувати, або бути мужньою у небезпеці. Те й інше разом – чомусь ну ніяк не поєднується. Ви не помічали чогось подібного?
Офіцер підстрибнув, мов бджолою вжалений. Він був уже готовий сказати щось різке, але його очі раптом зустрілися з поглядом голеного хлопця. Тетяну вразив цей погляд. На збуреного офіцера молодший за нього старшина дивився спокійно і навіть байдуже, немов би просто чекав нагоди, аби виставити нахабу геть.
– Ви… Ви… На что намєкаєтє? Ви смєєтє називать мєня трусом?! – збурено промовив офіцер.
– Перепрошую, але нагоду похизуватися хоробрістю ви, здається, щойно змарнували, – різко відповіла йому Тетяна.
Офіцер підвівся і зняв з полиці свою валізу. Оглянувши присутніх, він промовив тоном скривдженої цноти.
– Пахоже, дальше путєшествавать вмєстє у нас нє вийдєт. Астаток путі я намєрєн правєсті в карідорє.
– Через два купе є гарне місце із чудовими сусідами, – зауважив старшина. – Ви швидко з ними порозумієтеся. Я ось зараз тільки речі свої заберу, і до Києва ви зможете мандрувати з комфортом.
– …бо ми ж тут всі люди неправильні – українською між собою говоримо, – глузливо услід офіцерові додала Тетяна.
Поки хлопець ходив за своїми речами, Тетяна намагалася зрозуміти що він за один? Дивина та й годі – але вона практично не могла згадати його обличчя. Ніс, очі, брови, статура – все це якось згадувалося, але до купи не складалося. Невдовзі хлопець повернувся. В Тетяни подих перехопило. Тепер поверх бешмету кольору хакі красувалася синя кубанська черкеска з сяючими газирями, та набірний пояс з кавказьким кинджалом та кобурою. Плечі їхнього рятівника прикрашали вузькі галунні гетьманські погони з двома клепками*. Закинувши на вільну полицю свої шаблю, шинель та шапку з чорним шликом, молодий старшина присів біля них і привітно посміхнувся.
– Ну, пане-старшино, ви нас сьогодні постійно рятуєте, – промовила Тетяна. – Спочатку бандити, потім цей єдинонеділимщик. Ми просто у невідплатному боргу перед вами.
– Тоді, мабуть, варто познайомитися? – зауважив старшина. І зразу ж відрекомендувався, як на плацу: – Сотник Артем Горач зі штабу Запорізького корпусу.
Дівчина посміхнулася і простягнула йому руку.
– Тетяна.
_______________
Мосінка, трьохлінійка або гвинтівка Мосіна – 7,62 мм трьохлінійна гвинтівка «Мосін-Наган», основна зброя російської армії і війська Української Держави.
Вузькі галунні погони – в армії Української держави використовували два типи погон: парадні – вузькі, плетені з галунного шнура, на кшталт німецьких; і польові – матерчаті, клиновидні, схожі на російські.


* * *

Артем був вражений та причарований. Доля, що підступно кинула його спочатку в дорогу до ворожого табору, а потім у самий вир бандитського нападу на потяг, зрештою, змінила гнів на милість. Знайомство з дивовижно гарною дівчиною було варте попередніх труднощів. Артем очей не зводив з чарівної посмішки та розрум’янених вилиць, не забуваючи кидати короткі погляди на пухкі перса. Йому кортіло їй сподобатися. Він хотів підтримати розмову та вразити її своїм красномовством. Хотіти – хотів, та хотій не давав… В одному купе з дівчиною-підприємницею, харківським адвокатом та київським лікарем найпоганішим співрозмовником виявився саме старшина зі штабу корпусу запорожців. Навички допиту полонених та спілкування з підстаршинами*-розвідниками у цій компанії були украй недоречні.
Інше лихо – його сусіди заходилися обговорювати ситуацію в країні. Про повстання вони знали переважно з республіканських же газет і не здогадувалися про низку тривожних обставин, на яких був обізнаний старшина-розвідник. Пояснити їх він не міг, бо, по-перше не мав права розголошувати штабну інформацію, а по-друге – не хотів псувати знайомства з гарною дівчиною. Гірка правда, безперечно, її засмутила і відштовхнула б від Артема. Тому коли після довгої промови про всі переваги директоріанської влади Тетяна раптом

читати