Завантажити

було тепло та трохи накурено. Атмосфера навіювала нудоту. Патефон на стойці грав усе що потрапляло під руку трактирникові, від «Янки Дудл денді» до «Мінутачкі» Вертинського. Артем сидів всередині зали, подалі від вікна, біля якого постійно товкся «Кожух і шапка».
Запорожець неспішно сьорбав пиво і переглядав газети. Видання гетьманської столиці залишали по собі гіркі враження. Навіть україномовні часописи від серця лаяли «петлюрівських радикалів», вихваляли «гвардію графа Келлера» та продовжували наполягати на необхідності створення федерації з білою Росією. Натомість відверто проросійські видання ремствували, що російськомовні кияни уникають призову до добровольчих частин і виказують повну байдужість до «общєрускава дєла». Преса покладала надії виключно на війська Антанти, які за її твердженнями, вже десантувалися в Одесі, Миколаєві та у Криму. Очевидно – у Києві на щось сподівалися, але були ті сподівання аж надто хиткими й непевними.
Артем покинув газети. Після відвідування військового міністерства він відчував себе розбитим та спустошеним. Та й не тут йому кортіло бути тої миті. На думку спливли великі карі очі, чорні брови та соковиті губи. Де-то вона тепер? Чим зайнята? Чи побачаться вони знову? Дика туга притиснула йому серце. Лише кілька годин він спілкувався з Тетяною, а тепер – ніяк не міг її забути. Він ладен був покинути все і ринути на пошуки. Та от лишенько – знайти у Києві приїжджу дівчину було трохи простіше, ніж помітити швецьку голку у вагоні фуражного сіна.
– Па-а-ане! Ви наче сумуєте? – звернувся до нього гладкий щокатий чоловік, з вусами немов у кота.
– Не сумую, – буркнув Артем. Він не любив таких несподіваних вторгнень. – Я компанії не потребую.
– Та що ви кажете, пане-старшино! – зареготав пан з котячими вусами. – Ви навіть не згодитеся зі мною випити?
Артем відчув несамовите бажання встати і допомогти цьому щокатому піти геть. Але той не вгамовувався.
– Не можете ви мені відмовити, пане, – розсміявся щокатий. – Ви знаєте яка радість у мене? Син сьогодні народився.
Артем завмер. Щокатий сказав умовну фразу. Це був зв’язковий.
Старшина-запорожець вмить змінив гнів на милість. Він згодився, що не випити за новонародженого – страшний гріх. Трактирник подав смажене м'ясо, тушковану картоплю, квашені огірки та штоф з горілкою. Чоловіки промовили тост за щасливу матусю і випили «по-першій».
Під закуску щокатий мовив цілком тверезим голосом:
– Отже, за вами хвіст?
– Пасеться за вікном, – відповів Артем. – Висококультурний філер. Цікавиться Вагнером і зірками опери. Щоправда зовні – типовий двірник.
Щокатий хитро посміхнувся.
– Халтурить «освідомка», – зауважив він. – Усіх розумних забрали з петлюрівцями воювати, а у філерах самі лантухи лишилися. Ну то й добре – нам легше.
Після секундної паузи щокатий продовжив:
– Сергій Михайловій передавав вам низький уклін. Він дуже радий, що вам пощастило добратися до нас без пригод. Сергія Михайловича також дуже цікавить, чи гарно почуваються Володимир Михайлович та Микола Іванович?
– Микола Іванович почувається гарно і шле вам низький уклін, – відповів запорожець. – Радий був би вам щось сказати і про Володимира Михайловича, але, на жаль, я не відаю хто це такий.
Артем і справді не відав, хто то був. Він обмежився привітом від Миколи Міхновського.


* * *

Старшини зібралися у салон-вагоні командувача протягом півгодини. Останніми увійшли командир Запорізького корпусу полковник Сільванський та його начальник штабу В’ячеслав Парфенів –лисіючий сивий старшина у пенсне, схожий на суворого університетського професора. Військовий старшина Гейденрайх представив йому Миколу Міхновського.
Зустріч була позаплановою – командувач мав повідомити щось нагальне. Зібралися всі. Полковник Болбочан оглянув присутніх, витримав паузу і промовив:
– Панове старшини. Сьогодні я мав телеграфну розмову з Білою Церквою. Новини такі. Головний отаман відкинув усі наші побоювання щодо більшовиків. Він повідомив нам, що з червоними укладено угоду і вони ладні її чітко дотримуватися. Нам поставлено додаткову задачу. Частиною своїх сил ми мусимо негайно зайняти увесь Донбас та оволодіти Кримом. Нам наказано встановити контакт з Добровольчою армією генерала Денікіна.
У старшин повитягувалися обличчя та повідвисали щелепи. Дивною виглядала ситуація, коли на прохання про допомогу відповідали наказом взяти на себе іще більше роботи.
– Панове старшини, – мовив командувач. – Я чудово розумію ваші почуття. Але зараз не час для емоцій. Я хочу почути ваші зважені думки.
– Зважена думка може бути тільки одна, – гарячково випалив полковник Сільванський. – В оточенні Головного Отамана хтось упевнено з’їхав з глузду. Який наступ на Крим? Якими силами? Республіканська дивізія веде бої з гетьманцями під Миргородом і Ромоданом. І якби це був тільки наш єдиний фронт! Буквально вчора у корпусу зник зв'язок з Катеринославом. З’ясувалося – Лозову захопили бандити Махна. Проти них ми змогли спрямувати лише

читати