Завантажити

долонею.
– Ні, такими речами не жартують!


* * *

Артем побачив. Заціпенів. Ноги рвонули його уперед. Звиклий до таких ривків, він вирівняв дихання. На щастя, шаблю він залишив вдома.
Трамвай зрушив з місця за якихось п’ять сажнів від нього. Усі сили – в ноги. Не міг він помилитися. Ця фігура. Цей стрункий стан. Цей капелюшок. Він зробив кілька потужних стрибків і заскочив на підніжку. Руки вчепились в поручні і витягли його у вагон. Очами він нишпорив по рядах сидінь. У цей трамвай щойно сіла вона.
Біля Артема зарепетував кондуктор:
– Що, жити набридло?! Погони заслужив, а дурню з голови не вивітрило!
Артем витяг з кишені гетьманського карбованця і сунув кондукторові в руку. Його груди гули, мов ковальський міх. Він рушив уздовж сидінь і побачив її.
Тетяна знаходилася у передній частині вагону. Вона з цікавістю поглядала у вікно. Артем присів поруч. Вона різко повернулася до нього і завмерла.
– Це ви?
– Це я.
Він почувався радісно і незручно водночас. Він так хотів її зустріти, що там нагорі, серед хмар, певно, хтось вирішив зробити для нього маленький подаруночок. Проте яким він до неї прибіг? Захеканий, рум’яний та розхристаний. Шапка набакир – в очах вогонь.
Дівчина сиділа здивована та розгублена водночас. Треба було щось сказати.
– Ми надто стрімко з вами розлучилися, – промовив він. – А я сподівався поспілкуватися ще.
– І завжди ви робите тільки те, чого хочете? – поцікавилася дівчина.
– Ні, – грайливо вдав серйозність старшина. – Інколи я роблю ще й те, чого хочете ви. От скажіть мені зникнути під три чорти!
Тетяна посміхнулася. Охайна та причепурена – вона виглядала дивовижно. Кокетливий капелюшок та темне пальто дуже пасували до її чорного хвилястого волосся.
– Це було б украй неввічливо, – відповіла дівчина. – Я не можу просто так вас прогнати. Ви в потязі своїм життям ризикували.
– Тоді нам є про що побалакати, – промовив він. – Наприклад, я маю абсолютно вільний день. І як справжньому лицареві, мені лічило би присвятити його тендітній панні. Якщо вона не проти, зрозуміло.
Слова Артема її дещо засмутили.
– Пане старшино, хочу вам сказати, що ви дуже стрімкий і нахабний парубок. Ми тільки-но зустрілися, а ви вже пропонуєте мені свою компанію на весь день. Ви завжди, не замислюючись, берете штурмом те, що бачите?
– Це професійне, – відповів Артем. – Я – розвідник. То чи прийме тендітна панна цілу днину з рук шляхетного лицаря?
Тетяна грайливо примружила очі і обдарувала його чарівливою посмішкою.
– Прийме, пане шляхетний лицарю, прийме. Навіть не сумнівайтеся, – відповіла вона. – Я із задоволенням скористаюся вашою пропозицією. Тендітна панна має безліч роботи, яку вона з радістю перекладе на ваші суворі плечі. Якщо ви не проти, зрозуміло…
Артем, природно, виявився не проти. Довелося йому вирушати разом з Тетяною туди, куди, власне, вона й прямувала – по магазинах. Тетяні треба було здійснити грандіозне турне по крамницях модного одягу. Якоїсь миті від численних спідниць, мережив, жакетів та капелюшків, в Артема замерехтіло в очах. Панна Тетяна гуляла, мов пірат у захопленому місті. Дівчина заходила до торгівельної лавки, перебирала увесь товар, доводила питаннями до сказу продавців та служниць і в підсумку купляла якусь дрібницю і прямувала далі. В майстерні корсетів вона торгувалася так довго, що літній хазяїн був готовий їй відмовити. Та поглянувши на однострій Артема, він зітхнув і пообіцяв впоратися за пару днів.
Над містом спускалися сутінки. Тетяна – легка й тендітна, з маленькою сумочкою у руці, та Артем – весь обвішаний сумками, коробками та кошиками, наблизилися до двохповерхового будинку неподалік від Народного театру. Дівчина зупинилася біля дверей.
– От ми й пришли. Тут живе моя тітонька. Ну як, пане шляхетний лицарю, до вподоби вам вечір із чарівною панною?
– Ніколи такого не мав, – абсолютно чесно відповів Артем.
Вона опустила зчеплені руки та сором’язливо поглянула з під капелюшка.
– Доведеться вас нагородити за ваші терпіння та галантність. Пане Артеме, я запрошую вас на чай.
Тетяна мешкала на другому поверсі. Вузенькими сходами вони піднялися нагору серед повної тиші. Дівчина зразу ж провела його до своєї кімнати – вона не хотіла показувати старшині все помешкання. Артем роздивився навколо. Вікна були завішані барвистими китайськими шторами з малюнками якихось пташок та очеретів. Посеред кімнати стояв журнальний столик на кривих ніжках. Під стінкою примостився старий шкіряний диван. Поруч з диваном містилася шафа з книжками. Артем придивився до корінців. На полицях стояли російська класика та українська художня література – проза і збірки віршів. Більшу частину шафи займали технічні довідники та підручники залізничного напрямку. Переважно – англійською та німецькою мовами.
Скрипнули двері. Увійшла Тетяна з підносом у руках.
– Тітонька вже спить і до нас не приєднається, – промовила вона, накриваючи на стіл. – Так що почаюємо самі.
Вона перевдягалася і тепер

читати