Завантажити

долю? Мало вам повсякчасних скарг? Нам тут уже писали на вас, що ви знаний контрреволюціонер.
Віктор Андрієвський втомлено поглянув на повітового комісара.
– Дожився, – промовив комісар освіти. – Для гетьманської адміністрації я був занадто революціонер, а для ваших однопартійців я вже контра. Та коли ж я зможу нарешті бути лояльним громадянином своєї держави?
Повітовий комісар поглянув на нього з докором.
– Вам усе смішки, Вікторе Никаноровичу. От скажіть мені, ви ж знаєте, що ваш Козаченко – син куркуля? То навіщо ви даєте рекомендації всіляким пройдисвітам?
– Я даю рекомендації членам нашої партії, яких я знаю як вправних хазяїв та палких патріотів, – відрізав Андрієвський. – А от ви мені скажіть, будь ласка, що в нас робиться у селі? Відколи до нас повернулася практика більшовицьких «комбідів» та продзагонів? Директорія що, не розуміє, кого вона направляє в села? Чи вона задалася метою, аби люди якомога швидше почали добрим словом згадувати Скоропадського?
Повітовий комісар аж руками замахав від незгоди з ним.
– Побійтеся Бога, Вікторе Никаноровичу, який Скоропадський?! Становище скрутне, але що ви зробите? Нова влада мусить опертися на трудовий народ – на тих, хто не має…
– На народ? – не дослухавши, перебив комісара Андрієвський. – А що, хлібороби у нас тепер – не народ? А козаки – не народ? А інтелігенція – не народ? Я не розумію, Директорія що, знову заходилася одною рукою незалежну державу здобувати, другою – встановлювати соціалістичний союз трудових братніх народів, тобто гратися у більшовизм? Тоді скажіть мені, навіщо увесь цей вертеп? Достатньо просто капітулювати перед більшовиками, та й по тому!
– Як ви так говорити можете? – скрикнув повітовий комісар. – Ви ж знаєте, що ідеться про розбудову власної української держави.
– Якщо Директорія збирається розбудовувати державу – спиратися треба не на народ, – різко відповів Віктор Андрієвський. – Спиратися треба – на націю!
Повітовий комісар поблажливо посміхнувся у відповідь:
– Вікторе Никаноровичу, ви, хлібороби, невиправні, – промовив він з докором. – Знову вас несе у ваші шовіністичні нетрі. Білогвардійці теж воно закликають до нації – до російської. І щось не дуже відкликається нація на їхні заклики. Треба збагнути – нації відживають своє. Нині і в майбутньому рушійною силою суспільства стануть не нації, а класи. Сільські «бєднєйшиє» – це той самий клас, здатний опанувати владу в країні. Це – той самий народ на який мусить опертися Директорія.
Андрієвський сумно поглянув на комісара. Від соціалістичної маячні його вже починало нудити. Навіть опікшись в часи Центральної Ради та здобувши добрячого прочухана від більшовиків, ці люди продовжували свої божевільні експерименти. Українці для них були чимось на кшталт піддослідних жаб.
– Не обіпреться Директорія ні на який народ, Костянтине Тарасовичу, – похмуро зауважив Андрієвський. – Людьми, які нічого не мають, держави не будують – бо їм і обороняти нема чого. Таким особам не держава, а грабунки потрібні. Директорія для них – тимчасове, вони вже не криючись позирають на більшовиків. Руйнувати – не будувати, а будувати вправно вони не вміють і учитися не хочуть. Боронити державу від ворога здатен лише той, хто боронячи своє майно, жінок та дітей, мусить боронити тим самим свою державу. А саме таких людей ви відштовхуєте від себе нерозумною політикою.
Комісар потупив очі.


* * *

Тетяна крутилася перед дзеркалом. Вона аж ніяк не збиралася сумувати, поки Артем тинявся по своїх службових справах. Роботи вона мала – досхочу. Протягом попередніх днів дівчина здійснила грандіозне турне по київських крамницях і понабирала безліч зразків корсетів, панчіх, підв’язок, капелюшків та інших цікавих жіночих дрібниць, якими в Харкові торгував її магазин. Все це треба було розглянути та оцінити.
За відсутністю натурниць Тетяна приміряла свою здобич на себе саму, аби на власній шкірі відчути всі її вади та переваги. Їй подобалася така робота. Щоразу як нова річ їй личила, Тетяна уважно вдивлялася у своє відображення та силилася розглянути себе всю до найдрібніших деталей. Вона чудово усвідомлювала свою привабливість і не вважала за потрібне її соромитися. Так, на неї звертали увагу чоловіки. Так, вона була успішною діловою жінкою. Всі її мрії здійснювалися, може й повільно, але неухильно, і тому у майбутнє дівчина дивилася з надією.
Мереживний атласний ліфчик влучно підкреслив привабливу округлість її грудей. Тетяна раптом пригадала одного зі своїх залицяльників – кирпатого магістра з Харківського університету. Її посмішка стала єхидною та бешкетною. Молодий викладач приносив їй квіти, запрошував до сінематографу та дуже цікаво розповідав про нові дослідження у галузі математики. І ще – він не зводив погляду з Тетяниної пазухи. Дівчину це тішило і надихало на сподівання, що колись, одного дня, пан магістр наважиться, і нарешті освідчиться їй. Але тиждень минав за тижнем. Пан магістр балакав виключно про математику та про університетське

читати