Завантажити

така підступність могла існувати в такому приємному хлопцеві?


* * *

Ліхтарі привітно підморгували йому серед темряви. Весело посміхалися на тротуарах перехожі. Вкриті свіжим сніжком дерева у мріях переносили його до казкового лісу. Артем ледве стримувався, аби не побігти вздовж вулиці, підстрибуючи, як у дитинстві.
На якусь мить він думав що стосункам з дівчиною прийшов кінець. Її глузливі зауваження не лишили йому вибору – він мав або їх проковтнути, і безперечно стати слимаком в її очах, або зробити те, що зробив – встати і піти. Він не уявляв, що йому робити далі і як поновлювати стосунки з дівчиною після такої сутички. Та на щастя, Тетяна усе виправила сама.
Артемові хотілося закружитися під променями ліхтаря, ловити долонями сніжинки, що повільно падали з неба. Вона погодилася! Вона не відштовхнула його! Завтра вони знову зустрінуться! І післязавтра! І завжди!
Артем бачив – він був небайдужий цій дівчині. Вона його не цуралася. І все було б гарно, якби не клята політика! Це було якесь божевілля. Про ситуацію в Україні він знав більше за керівників деяких політичних партій. Ситуація потребувала рішучих дій. А замість того гетьманські чиновники продовжували гратися у «гетьманців-петлюрівців» і страшенно боялися бути пошитими в дурні. З політиками справа була іще гіршою – вони замість дій просторікували про те, наскільки взагалі здійсненним був план про об’єднання гетьмана із запорожцями. Артем ясно зрозумів це під час зустрічі з представниками партії хліборобів-демократів.

…Їхня зустріч відбулася у якийсь приватній садибі, куди старшину-запорожця привезли із зав’язаними очима. Обстановка була домашня. Пихтів самовар. Гості ласували пірогами та паляницями. Розповідь Артема вони вислухали мовчки та зосереджено. Проте Артемового натхнення ніхто не поділив.
– Тобто, як я розумію, Микола Іванович просить нас застосувати всі наші можливі зв’язки, аби переконати гетьмана пристати на угоду з Болбочаном? – уточнив Дмитро Донцов, чорнявий похмурий чоловік, схожий на велетенського крука. – Це погано. Це дуже погано. Як і все, що створює пан Міхновський, план дерзкий, рішучій, але нажаль – мало здійснений.
– Чому ви так вважаєте? – спитав Артем.
Після стіни недовір’я у військовому міністерстві, старшина аж ніяк не очікував зустріти те саме серед однопартійців автора «Декалогу українця».
– А ви самі подивіться, пане старшино, – відповів Донцов. – Микола Іванович закликає гетьмана відмежуватися від «чорносотенного оточення». Уточніть мені, будь ласка, кого конкретно він має на увазі? Біля гетьмана лишилися люди, які не зрадили його попри свої політичні переконання. То кого ж він мусить зректися? Палтова? Кістяковського? Ржепецького? Може, генералів Рогози та Прісовського?.. Так-так, пане сотнику, не ховайте очей. Йдеться таки про першого батька-командувача запорожців.
Артем сидів мов громом побитий. Він не розглядав ситуацію з такого боку і не знав що йому відповісти. Аж тут на допомогу наспів щуплий та стрункий Сергій Шемет, ще один лідер хліборобів-демократів.
– Пане Дмитре, але ж ви не заперечуватимете, що серед оточення гетьмана дійсно є чимало людей, для яких Україна – лише оперетка, – промовив він. – Їхня омріяна батьківщина – це оновлена імперія. Хіба мусять такі люди бути в українському уряді?
– Ні, там мусять бути літератори, бухгалтери та селянські отамани. Як за Центральної Ради, – глузливо відповів Донцов. – А очолювати їх має особисто колишній генерал-лейтенант Скоропадський. Як я зрозумів, пан Микола пропонує гетьманові саме це – очолити повстання харцизяк Зеленого, Ангела, Тимченка та Коновальця проти свого ж власного оточення. Панове мої! Я сильно сумніваюся в тому, що гетьман погодиться на це. А іще більше я сумніваюся в тому, що такий вихід вдовольнить усіх наших Петлюр, Винниченків та Шаповалів. Швидше за все ця компанія виставить такі умови, на які не те що гетьман – ми з вами пристати погидуємо. І це я ще не згадав про найбільш болючу обставину – про народ, який просто не зрозуміє несподіваних альянсів між гетьманом Скоропадським і полковником Болбочаном…

…Артем крокував вулицею і намагався про ту розмову не думати. Він аж ніяк не хотів псувати солодке відчуття від зустрічі з Тетяною згадками про політиків, які замість щось вирішувати, обирали просторікувати про причини повстання і його вплив на міжнародні справи. Від цих довгих промов у нього ще там зав’яли вуха

– …Не шукайте простих рішень, панове, – промовляв Донців, захоплено стукаючи пальцем по столу. – Переконати людей в чомусь може тільки ясна й чітка позиція гетьмана Скоропадського. Він мусить якось доступно пояснити народу причини видання «Федеративної грамоти». Бо ця грамота стала жаданим подарунком для Петлюри та Винниченка – в очах народу вона легітимізує будь-які вчинки Директорії. А гетьманці твердять, що федерація з Росією – це категорична умова Антанти.
– Ну, це нісенітниця, – посміхнувся Шемет. – За моїми джерелами Англія та Америка ще місяць тому

читати