Завантажити

люблю у тому, на що особисто я можу вплинути. Я – старшина. Я служу. Я виконую накази. Мені досить проблем з організацією ведення розвідки. Де і чого я маю розвідувати – вирішують за мене. І це правильно. Кожному цвіркунові – свій закуток.
Тетяна знову всілася на край дивана та склала руки на колінах.
– Цікаво, – мовила вона. – Не з усім я згодна. Але зрештою, кожен має право на власну думку. Ви не спізнитеся на трамвай, пане Артеме?
Артем збагнув. Це був натяк. Час забиратися.
– Артеме, – поправив він. – Просто Артем.
– Гаразд, – посміхнулася вона. – Тоді й ви називайте мене просто Тетяною. Тетянкою, Тянкою, Танею. Як вам більше до вподоби.
У прихожій він вдягнув шинель та підперезався ременями. Несподівано в голові промайнула шалена думка.
– Таню, запитаю тебе не як гарну дівчину, а як палку патріотку. Ця квартира має ще другий вихід?
– Так, чорний хід – на першому поверсі позаду від сходів.
– Не годиться, – покачав головою Артем. – Помітять сусіди.
Тетяна замислилася.
– Тоді можна через вікно у моїй кімнаті. Через нього ви потрапите на дах сусідського сараю. А вже звідти…
– Для розвідника то цяцянки, – задоволено мовив Артем. – Чудово! Тоді давай так. Завтра о шостій я завітаю до тебе в гості. Вийду через вікно. А за кілька годин – повернуся чорним ходом.
Тетяна поглянула на нього, мов на дивака.
– Тобто я мушу сидіти вдома і вдавати, що приймаю тебе у гостях? Артеме, а можу я дізнатися, у що ти мене вплутуєш?
– От саме тому я звертаюся до тебе як до палкої патріотки, – відповів Артем. – Подробиць пояснити тобі я не можу.
– Це пов’язано з твоїм завданням?
Артем кивнув у відповідь.

* * *

«Чому, ну от чому гарних тендітних дівчат так тягне у політику?!»
Артем прямував до свого помешкання зі змішаними почуттями. Він скажено радів з того, що так несподівано її зустрів. Він був на сьомому небі від усвідомлення того, що тепер спілкуватися з нею міг щовечора. Він вже смакував у думках тою миттю, коли назавтра побачить її знову. Побачить, і…
І не дай Боже, вона знову заговорить про політику. «Чорт би вас взяв усіх з вашим патріотизмом та з вашим вболіванням за рідну землю. Знали б ви, які бойовища точаться за неї насправді!» – подумав Артем.
Дорогою він зустрічав групи військових. Для міста, оточеного ворогом, це було цілком природно. Артем не звертав на них уваги, і так само байдуже спробував обминути групу старшин, що тупцювала біля його буднику. Та несподівано його оточили. «Пастка!» – запізно збагнув старшина.
– Сотник Горач? – звернулися до нього. – Ми з Освідомчого відділу Державної варти. Ви підете з нами. Віддайте зброю.
Наган на поясі… Кинджал у піхвах… Чималий досвід рукопашних бійок за плечима… І перспектива забратися з міста геть цієї ж ночі…
Артем скорився наказові.

У кабінеті слідчого було добряче накурено. Сам слідчий – лисіючий вусатий чоловік у мундирі без погон – нагадав Артемові суворого але справедливого учителя фізики в гімназії. Погляд примружених карих очей слідчого підтвердив побоювання старшини – перед ним сиділа людина дуже кмітлива та хитра.
– Сотник Артем Горач, – на розпів промовив слідчий. – Командир кінних розвідників при штабі Запорізького корпусу. Так. Герой війни. Орденоносець. Учасник оборони Києва рік тому. Ого! Ветеран походу проти більшовиків на Харків і Крим. Після замирення – безперервно на фронті в складі 2-го Республіканського пішого полку. Учасник боїв з більшовицькими бандами на кордоні. Я нічого не забув?
– Нічого, – відповів Артем. – Свою автобіографію вчора у комендатурі надиктував я сам. Поясніть мені краще – за що мене затримали?
Слідчий зразу ж розплився в посмішці.
– Аби затримати бунтівника, Державній варті привід не потрібен.
Відповідь не віщувала Артемові нічого гарного. Його статус був аж надто хитким та непевним. Номери в підвалі «освідомки» йому могли надати вже через те, що генерал Рогоза або хтось інший в гетьманській адміністрації просто змінив до нього своє ставлення.
А слідчий задав йому наступне питання:
– Пане сотнику, – промовив слідчий. – Вчора ви тут у Києві мали зустріч з антидержавним підпіллям. Я хотів би знати, що то за люди і де ви з ними зустрічалися?
Здивований Артем витріщив очі. Він не міг збагнути, про що його питали. Він старанно перебирав пам’яті останні події. Але замість підпілля згадувалася тільки зустріч з Тетяною.
– Це ви так справу фабрикуєте чи просто перепилися? – спитав старшина у слідчого. – Я знати не знаю ні про яке підпілля.
Слідчий посміхнувся і грайливо погрозив Артему пальцем.
– Ай-яй-яй! Не гарно брехати! Пане сотнику, ми про кожен ваш крок знаємо. Наші агенти бачили як ви тинялися біля будинку пана Сергія Шемета, одного з лідерів партії хліборобів-демократів. Далі у трактирі до вас підсів чоловік, якого наші філери опізнали як учасника кількох хліборобських зборів. А сьогодні ви несподівано відірвалися від стеження і на півдня зникли з-під нашої уваги. А тепер переконайте мене.

читати