Завантажити

чупрун на потилиці… Козак Мамай – та й годі.
Настрій старшини-запорожця зіпсувався іще дужче. Перед його очима постали загони червоних, що крокували вулицями Курська – худючі та голодні. Вони хотіли наїстися, і тому жадали сунути до України! І хто мав розповісти про це гетьманові? Лубочний козачок?
Презирливий голос генерального писаря обірвав Артемові роздуми.
– Запорожці! – з гіркотою в голосі промовив генеральний писар. – Запорожці бунтують проти свого гетьмана. Як ви могли?!
– Не треба так, пане генеральний писарю, – мовив до нього сивий генерал Рогоза. – Пан сотник привіз нам дуже обнадійливі новини. Він для нас вісник порятунку. Серед запорожців стався заколот проти Петлюри.
_______________
Сердюки – вояки гетьманської гвардії.
Генеральний бунчужний – в армії УД звання, що дорівнювало сучасному генерал-полковникові.


* * *

Двері відкрив низенький дядько з круглою головою, негустим волоссям і вимовою полтавчанина.
– Перепрошую, пане, – мовив Артем. – Чи можу я побачити пана Борщевського?
Круглоголовий зробив великі очі та сказав, що про пана Борщевського він уперше чує. Проте – пообіцяв негайно розпитати своїх квартирантів. Артем збагнув – це був хазяїн будинку. Три квартири він здавав в оренду зйомникам, а сам мешкав у маленькому закутку десь під сходами. Артемові був потрібний хтось інший.
Цей хтось інший – довготелесий пан з короткими вусиками, з’явився на порозі за кілька хвилин.
– То це вам потрібен пан Борщевський?
– Мені.
Довготелесий оглянув його від шапки до чобіт.
– Немає зараз пана Борщевського. До родичів поїхав. У село.
Задоволений Артем рушив вулицею. Відповідь довготелесого означала «зустріч за годину, у трактирі на розі»…

…Першу частину завдання він виконав – пакет передав. Надвечір, після тривалого допиту він вийшов на вулицю вільний та неушкоджений. Навіть зброю йому повернули.
Київ лущав від приїжджих. Квартировласники ломили за житло шалені гроші. Чимало офіцерів вдовольнялися навіть не кімнатою, а кількома стільцями у куточку. Але до цього Артем був готовий. Перед виїздом кілька киян з числа старшин-запорожців надали йому адреси своїх батьків.
Від ранку він приступив до другої частини завдання – треба було встановити контакт з проводом партії хліборобів-демократів. Артем вийшов на вулицю… і зразу ж наткнувся на офіцерський патруль. «Ну от, почалося», – промайнуло в голові. Але скандалу не сталося – офіцери похмуро козирнули і попрямували далі. Так само на Артема відреагувала наступна варта – група німецьких солдат на чолі з фельдфебелем. Артем усе зрозумів і сам посміявся над своїми побоюваннями. Ну справді, а чого патрульні мали до нього чіплятися? На його раменах були старшинські погони. На відміну від більшості повстанців Директорії, запорожці не носили на одностроях червоних бантів та розеток. Зовні він нічим не відрізнявся від старшини-гетьманця.
Адреси, передані паном Міхновським, старшина-розвідник пам’ятав дуже гарно. Але іти по них зразу ж не поспішав. Спершу треба було дещо перевірити, і для цього він заходився тинятися центром міста.
Ніщо не нагадувало про війну. Вулицями Києва ходили трамваї, у парках сиділи нянечки з діточками, під кудлатими білими кронами прогулювалися паночки з молодими паничами. На вулицях було чути українську мову. Гетьманський Київ від республіканського Харкова відрізняли хіба що тільки офіцерські патрулі.
Артем вийшов на вулицю Олександрівську. Його серце стислося від хвилювань – рік тому він гинув на цій бруківці. Вибухи, кулеметні черги та крики поранених самі собою залунали у вухах. Погляд упав на кущастий каштан, з-за якого тоді він відстрілювався від червоних…
– Хлопці! На багнети! Сла-а-ава! – відлунювало від стін.
Артем крокував вздовж тротуару. Картини бою річної давнини поставали перед очима у своїй потворній красі. На Софійській вулиці йому під горло підкотив клубок – він побачив хвіртку, біля якої кулі зрізали Павлуся Бондаренка – його товариша по окопах з 16-го року. А на розі стрекотав їхній кулемет.
– Пане штабс-ротмістр! Набої – все. Відступати тре! – горлав йому унтер зі шрамом на щоці.
До землі вогнем їх притиснули на Софійській площі, біля готелю «Київська Русь». Тоді він гадав – це кінець. Та на іншому боці площі на багнети піднялася чота стрільців-галичан…
Артем низько поклонився цьому місцю… І несподівано – побачив. Тип виглядав мов звичайнісінький двірник – бараняча шапка, кожух та кущасті вуса. Але саме їх Артем бачив на Царській площі півгодини тому. Старшина рушив уперед – до Оперного театру. Кожух і шапка – за ним. Посеред вулиці Артем несподівано зупинився і сунув «двірникові» назустріч. «Кожух і шапка» миттю обернулися до афіш і цим видали себе з головою. Уперше в житті Артем бачив двірника, який цікавився постановкою «Лоенгріна» з Марією Тессейр та Михайлом Донцем у головних ролях!
Стало очевидно – йому повісили хвоста. Філерів могло бути кілька. Але такий варіант подій він передбачив.

У трактирі

читати