Завантажити

цього походу до театру. Ще по обіді він збігав до театральних кас та купив квітки на бельетаж у ложу ближче до сцени – як раз на два місця. Дорогою назад зазирнув у крамницю за ваксою. Делікатне питання приведення до блиску своїх чобіт він не довіряв жодному чистильникові.
У трактирі, де він сидів разом з посланцем від хліборобів, запорожець спитав на шинквасі на послання від пана Борщевського. Трактирник лише розвів руками. Мовчали хлібороби.
А далі закипіла робота. Щітка з ваксою, байкова ганчірка та година порання – і чоботи засяяли рівним лагідним блиском. Газирі черкески та деталі набірного кавказького поясу Артем натирав, допоки вони не стали відбивати сонячне світло. Метал і шкіра мали виглядати бездоганно, серед іншого – аби приховати недоліки Артемової форми. Парадний однострій, в якому він приїхав до столиці, власне таким виглядав лише на передовій, серед замурзаних бекеш та потертих шинелей. Тканина встигла зблякнути, а шви – набратися пилу. Шаровари, черкеску та бешмет треба було ретельно вичистити і лише тоді охайно випрасувати. Артем клацав зубами – довелося відчинити вікна, аби очі не виїло димом від вуглин з праски.
У призначений час він стояв біля будинку Тетяни. Дорогою він спеціально витратився на візника, аби не заляпати багнюкою чобіт. Йому дуже хотілося мати вигляд гідний та елегантний. Та коли на вулицю вийшла вона…
Артемові стало сумно. Було очевидно – нарядно вдягатися він так і не навчився. Потертий старшинський однострій його врятував: у фраку та манишці він не уявляв себе взагалі, а черкеска з погонами була доречною майже скрізь. Тетяна ж вийшла до нього у синьому пальто з відкладним коміром та в оксамитовому капелюшку з великою матерчатою трояндою збоку. Елегантна, витончена та недосяжна.
– Пане старшино, з вами все гаразд? – весело спитала дівчина. – Чого це ви так заціпеніли? Може, запропонуєте чарівній панні руку?
Артем гукнув візника і допоміг дівчині сісти.
У театрі Артем шкірою відчув на собі увагу всіх присутніх. Тетяна не дарма торгувала модним одягом. У фойє прогулювалися дами у вузьких спідницях та широких капелюхах довоєнної моди або у піднятих до литок та вузьких сукнях – зразка перших років війни. Тетяна ж гордо прямувала сходами у пишній складчастій сукні зі стрічковими візерунками та у приталеній коричневій жакетці. Артем озирнувся. Жодна дама не могла похвалитися настільки сучасним вбранням. Чоловіки поглядали на них із заздрістю, а жінки – з ревнивою зневагою.
Сама ж Тетяна, здавалося, взагалі не звертала на це уваги.
– «Загибель богів» – це має бути щось особливе, – казала вона Артему, заглядаючи у програмку. – Вагнер взагалі не надто легкий автор, але ця опера для оркестру – справжнє випробування. У Харкові оперного театру як такого немає – лише антреприза, тому вдома такої вистави мені не побачити. Сьогодні Київ мусить виправдати горде звання столиці.
Артем їй майже не відповідав – він насолоджувався. Його тішив її голос та запах її парфумів. Невдовзі вони зайняли місця у своїй ложі. Світло погасло. Почулися окремі оплески. Ледь чутно, немов з якогось небуття, в оркестровій ямі заспівали віолончелі.
Початок опери зацікавив його зразу ж. На сцені під негучну музику три скандинавські норни співали про те, яким величним був світ донедавна і як тепер все гине, та що запобігти цьому вже не можна. Співали вони німецькою, але це не було перешкодою, оскільки цю мову знали і Тетяна, і Артем: Тетяна в обсязі жіночої гімназії, Артем – як ветеран війни з німцями. А норни на сцені старалися. З усіх сил вони намагалися знову виплести долю світу, але… «Кінець!» – проспівали вони по черзі. В Артема мороз пробіг поза плечима. «Щось мені це аж надто нагадує», – подумав він.
Довго міркувати про долю світу у нього не вийшло. Сцену вкрило червоне світло, що, певно, мало означати ранкові заграви. Світанок супроводжував чарівний спів кларнету. Його тему підхопили скрипки, й під променями прожекторів з’явилися декорації зі сполохами полум’я. Вух Артема торкнувся високий жіночий голос:

Zu neuen Taten, teurer Helde,
Wie liebt ich dich, lieB ich dich nicht?
Ein einzig Sorgen laBt mich saumen,
DaB dir zu wenig mein Wert gewann.*

На сцені валькірія Брунгільда та герой Зігфрид зізнавалися одне одному у любові і клялися у довічній вірності. В їхніх голосах кипіла жага. Пристрасть поєднана із ніжністю лилася у зал, запалювала серця і поверталася на сцену у вигляді палаючих поглядів глядачів. Артем подивився на Тетяну. Дівчина сиділа цілком захоплена дійством, слідкувала за кожним жестом та словом акторів. Її щоки забарвилися рум’янцем. Артем ледве стримав бажання обійняти її тої ж миті.
Чим далі тривала опера, тим більше дивувався Артем, наскільки її сюжет був схожий на п’єсу, в якій він сам від самого від’їзду з Харкова виконував одну з другорядних ролей. Перстень Нібелунгів, подарований Зігфридом Брунгільді, був здатний знищити світ богів. Сестра вмовляла Брунгільду віддати перстень річковим

читати