Завантажити

Більшовики ринуть в Україну. А далі… Забагато друзів поховав старшина-запорожець, аби мати ілюзії щодо власної долі.
Доля буцімто навмисно вирішила перевірити його на міцність. Що ж? Вирішила – то нехай удавиться. А він не збирався скиглити та нюняти. В його недовгому житті були ситуації ще й набагато гірші. Жодна з них ще не гнула додолу старшину-розвідника.
Бунчужний* його розвідницької команди старий пропечений козарлюга Архипич у таких випадках повчав парубків: нудьгу з серця треба гнати геть і не давати їй притулку. «Вона як та лисичка-сестричка, увійде гостею – вийде господинею. Гірко стало – то ходи на люди, побалакай, напийся та розвеселися від серця. Тоді біда й сама піде», – казав літній ветеран російсько-японської війни.
Згадка про сивого підстаршину підняла настрій. Архипич умів розвеселити і найбільш набундючених. Артем змусив себе розправити плечі і посміхнутися. Він заламав набакир шапку зі шликом і голосно заспівав улюблену пісню Архипича:

За рікой Ляохе запалали вогні,
Там гармати вночі гуркотали!
Сотні юних орлів
Із козацьких полків
На Інкоу в набіг поскакали!..*

На пісню, що лунала посеред нічної вулиці, почали відчинятися вікна «вдячних слухачів». З одного вікна його облаяли. З іншого – намагалися облити помиями. Назустріч запорожцю вийшли два старшини-сердюки, судячи з усього – в такому самому настрої, що й Артем хвилину тому. Спільні негаразди зближували. Перекинувшись кількома фразами, всі троє разом попленталися вулицею, волаючи на всю міць своїх горлянок:

І без страху загін ринув на ворогів
На скажену кривавую битву.
І хорунжий один
Загубив карабін
Було серце козацьке пробите.

Двірник випірнув перед ними з темряви і взявся розпікати старшин у батька-матір:
– От нашо ви, панове, тут галас затіяли, трясця вам у черево? За квартал ресторан грека – там собі сідайте і співайте, скільки хочете. Хіба ж то гарно оце серед ночі людей будити?!
Артему пропозиція сподобалася, і невдовзі всі троє співали про набіг на Інкоу зі сцени ресторану під оплески відвідувачів та крики «Браво!» Потім старшини засіли за круглим столиком. Коньяк і шампанське лилися рікою. Артем раював. Чхати хотів він на всю міжнародну політику і на всіх пихатих панянок. Життя не часто дарувало нагоду гарно погуляти у самому центрі Києва. Марнувати час було недоречно. Невдовзі, у окопах під вогнем та у дальніх розвідницьких рейдах, він мав гріти собі серце і тішити самолюбство згадками про цю пригоду. А отже, треба було брати від життя все – і без меж.
Якось непомітно старшини-сердюки зникли й навіть не попрощались. Та Артем не дуже по них сумував. Компанію йому складала худорлява русявка з довгими косами та тонкими рисами обличчя. Під черговий анекдот Артем налив собі ще коняку.
– Не варто більше пити, – несподівано промовила дівчина.
Голос у неї був високий і писклявий. Старшину це порадувало. Вона геть нічим не нагадувала йому ту…
Він поглянув на неї із запитом.
– Не треба тобі більше пити, – повторила русявка. – Станеш огидним. А зараз ти просто гарний. Мені ти подобаєшся такий.
Артем демонстративно заткнув пляшку пробкою та відсунув склянку. Потім він вдав розгубленість, безпорадно оглянувся і скривджено промовив:
– От і маєш! Вже й випити не дають… – зітхнув він. – Що ж мені тоді робити? Може, потанцюємо?
– Краще поїхали до мене, – запропонувала вона.
Запорожець хтиво посміхнувся:
– Я до тебе чіплятися буду. Ти надто гарна. Не боїшся?
– Розберемося, – спокійно відповіла дівчина.
Артем знав, що закінчиться саме цим – професію дівчини він визначив зразу. Та чи не байдуже було, де і з ким? Попереду окопи та обстріли, а зараз він має коротеньку хвильку щастя. Здоровий та сильний парубок, він просто несамовито хотів дівку. Хоч би й цю. Хоч би й за гроші. Чому ні?
У неї вдома все сталося стрімко. Він прийняв її пальто та капелюшок. Вона розпустила коси. У неї було дивовижно довге пряме волосся. М’яке, мов льон.
– Іди до мене, – сказав він.
Речі падали на підлогу. Її блузку накрила його черкеска. Пальці поспіхом розплутували зав’язки і скоро під ними опинилася біла шкіра її маленьких грудей. Потім руки пестили її стегна, обтягнуті темними панчохами.
– Ой, пане старшино! – шепотіла вона крізь важкий подих. – Який же ви… нетерплячий.
Він пив її жадібно, мов старе духмяне п’янке вино. Пив – і не міг зупинитися. Її молоде тіло відповідало слухняно та лагідно, і старшина-запорожець запалювався знову. І тоді її ноги знову охоплювали його стегна.
Коли промені сонця торкнулися подушок, вона ще солодко спала. Тихо, аби її не розбудити, він прокрався до ванної і там старанно привів себе до ладу. Холодна вода змила залишки нічної пригоди та прояснила свідомість. Він глянув на себе у дзеркало. Нахабна посмішка та безсоромний прищур очей його цілком вдовольнили. Настрій явно поліпшився. Відчуття задоволення розтікалося по тілу хвильками. Недавня сварка уже не

читати