Завантажити

трошки спинку почухаємо.
– Зробимо! – весело відповів старшина та побіг до своїх підлеглих.
– Сотня! За мною риссю – марш! – сотник натягнув повід і його кінь різко рвонув уперед.
Сутичка не тривала і півгодини. Гетьманці зрозуміли, що їх оточують, і хутко забралися геть. На обрії повільно зникав дим від їхнього паротяга. Сотник Римський-Корсаков прогулювався пероном станції та ліниво лузав насіння. Завдання було виконане без втрат, а отже, можна хвалитися перед командуванням. Клацаючи острогами сотник наблизився до вікна телеграфу.
– Гей там! Викликай! Штаб Республіканського полку, комполку сотнику Шелесту, – мовив сотник. – Копія – Кременчук, штаб Запорізького корпусу, командувачу корпусу полковникові Сільванському. Ромодан взято.

…Командувач Лівобережної групи полковник Петро Болбочан завмер над мапою. Комендант штабу сотник Авраменко тихенько поклав телеграфну стрічку, клацнув каблуками і вийшов за двері. Командувач вельми уважно вислухав його доповідь. Ромодан взято. Олівець бігав по мапі та визначав міста. Пирятин, Прилуки та Лубни були в їхніх руках. Перед запорожцями лежала дорога на Київ… і – позиції загонів отаманів Данченка та Хименка.
Пропускати запорожців на Київ повстанці відмовлялися – вони посилалися на накази зі штабу Осадчого корпусу. Запити до Директорії результатів не дали. Треба було приймати рішення. Якщо рухатися на Київ – полки мали отримати наказ відкинути хиткі заслони повстанців та рушити уперед, аби… А що чекало на них у Києві?
Командувач поклав олівець і повільно пройшовся кабінетом. Від його рішення залежала уся подальша доля їхньої держави. Командувач почував себе втомленим і розбитим. До сказу хотілося спати. Він шалено сумував за дружиною. Вибір тягарем давив на його серце.
Погляд упав на мапу. Нитки шляхів павутинням вилися навколо міст, сіл та вузлових станцій. В уяві командувача постали колони запорожців, які зараз із піснями крокували тими шляхами. Війська маневрували та перегруповувалися. Якби поглянути високо згори, можна було б побачити, як нестримне запорізьке море сотнями струмків неухильно просувалося вперед та помалу охоплювало Київ. Республіканський полк збирався у Пирятині і був готовий вирушити потягами на столицю за першим наказом. За ним підтягувався новостворений Мазепинський полк. Ще два полки запорожців, Наливайкивський та Богунський, уже знаходилися на правому березі Дніпра, біля Кременчука. Якби Директорія навіть спробувала встати на перешкоді руху запорізьких полків на Київ – за спиною у неї зразу ж спалахнули багнети наливайківців та богунців. Зайнятий гетьманцями Київ та заблокований запорожцями Кременчук відрізали Директорію від Лівобережжя. За таких умов вона була просто приречена на переговори та угоду з гетьманом, якщо…
«Якщо командувач запорожців зважиться іти на Київ», – подумав полковник сам до себе.
У його штабі не було єдності поглядів. Думки старшин розділилися. Отаман булави* Запорізького корпусу полковник Парфенів закликав його негайно іти на столицю. «Ми так долга гатовілісь к етаму мамєнту! Ми ріалізавалі вєсь план, как па нотам. Кієв у наших ног! Так давайте вайдьом в нєго!» – доказував начштабу у розмові з командувачем. І був правий.
Крок. Лише один крок до нового повороту історії. Лише зробити. А потім…
У вухах лунав високий голос полковника Сільванського, який був категорично проти бійки з повстанцями. «Якщо наші козаки вступлять в бій – для всіх прибічників Директорії ми станемо зрадниками. Ми перейдемо рубікон – вороття назад уже не буде. У нас почнуться хитання в бойових частинах. У нас можливі конфлікти серед старшин. Нам абсолютно напевно доведеться роззброювати гайдамаків Волоха і якось розумітися з Гулим та Григор’євим. Правда, весело? І для чого все це? Що нас чекає по той бік фронту?» – запитував командир запорожців.
Командувач Лівобережної групи всівся за стіл і поглянув на телеграфну стрічку. Він бачив літери – але вони не складалися в речення. Свідомість пекли слова полковника Сільванського, з якими просто не можна було не погодитися. «Гетьман видав Грамоту про федерацію. Де вже більше? Гетьман призначив командувачем своїх сил генерала Келлера – це закінчений ворог усього українського. Від гетьмана тікають його ж гвардійці-сердюки. Вони розповідають, що в Києві скидають українські прапори і вивішують російські. За їхніми словами, офіцерська дружина в перші ж дні облоги Києва розгромила український клуб. Гетьман нічого не вирішує – усім заправляють москалі-єдинонеділимщики. Для них України «нєт, нє било і нє будєт». До кого ми туди підемо? Кого рятувати?»
Командувач сумно подивився у вікно на затягнуті снігом до самого небокраю поля. До кого іти? Кого рятувати? Що вони знали зараз про гетьманський Київ?
Старшини, що їздили до штабу Осадчого корпусу, всі як один доносили, що і сердюки, і козаки Київського корпусу, і добровольці-єдинонеділимщики воювати за гетьмана аж ніяк не поривалися. Якби не німці – загони Директорії були б у Києві уже зараз. Вражало не те,

читати