Завантажити

експлуататорів, за соціалістичну революцію. І тепер ми мусимо гнобити більшовиків? Більшовики – наші союзники!
– Ці союзники вже раз вчинили в Києві криваві ріки, – замислено промовив Швець. – Вони, звісно, соціалісти, але разом із тим вони ще й росіяни. «Єдинонеділимство» в них сидить так само глибоко, як і в білогвардійцях.
– Більшовики нині слабкі, – відрізав Винниченко. – Їм не до нас. Крім того, ми маємо з більшовиками угоду. Вони не втручатимуться у наші внутрішні справи, якщо тільки ми не переслідуватимемо українських більшовиків і дамо їм змогу приймати участь в нашому демократичному уряді. Винуватець у київському погромі полковник Муравйов уже розстріляний більшовиками як зрадник.
– А от полковник Болбочан повідомляє про накопичення сил на наших кордонах, – зауважив молоденький полковник Коновалець.
Голова Директорії скривився, мовби від зубного болю.
– Військо більшовиків гуртується на кордоні відповідно до нашої угоди, – крикнув він. – Вони мають відволікати на себе гетьманські війська і вже роблять це на Чернігівщині. А ваш Болбочан – реакціонер та типова офіцерська кістка. Панове, я їй-Богу не збагну як ви могли залучити до нашої справи такого типа? Навіщо він вам?
– Певно тому, що якби ми не домовилися з Болбочаном, нам довелося б зараз битися ще із запорожцями, – спокійно відповів ВІН. – Які шанси були б тоді у нашого повстання?
Усі промовчали. Якби гетьман мав у союзниках запорожців – все було б інакше.
Та Винниченко ЙОГО репліки ніби й не почув.
– Ми мали переговори з союзницькою місією, – промовив Голова Директорії. – Представники Англії та Американських Штатів обіцяли нам сприяння в разі, якщо буде повалено про-німецьку владу Скоропадського. Маємо бути спокійні, товариші. Зрештою, навіщо нам та Антанта? Що вона нам несе? Таку саму владу панів та експлуататорів? Нового гетьмана? Зрештою, на що вони здатні? Сьогодні наші війська зайняли Одесу. Французам залишено невеликий клапоть біля порту – Енно зі своїми вимогами сидить зараз саме там. Більшовики – от наші ідейні і надійні союзники зараз! І не треба їх боятися – з ними уже все домовлено!
– А навіть як сунуться, ми тут їх зустрінемо! – буркнув отаман Зелений. – До самої Москви канчуками гнати будемо!
Слова отамана розвеселили всіх.
– Учіться, товариші! З такими настроями ми обов’язково збудуємо Українську соціалістичну республіку, – задоволено вигукнув Володимир Винниченко. – А що у нас з німцями?
Тепер мав відповідати ВІН.
– Я зустрівся з делегатами німецького солдатського комітету. Там усе гаразд. Вони готові пропустити нас в місто. Ми у свою чергу пообіцяли їм вільний пропуск до дому та достатню кількість вагонів та паротягів.
– А що штурм?
Тепер мав відповідати командир Осадчого корпусу полковник Коновалець – задумливий вилицюватий молодий галичанин. Діловито та неспішно (відчувалася австрійська військова школа) командир Січових Стрільців розклав мапу та почав показувати олівцем.
– Повстанчі відділи отаманів Зеленого та Данченка проти ранку займуть бойові позитури на околицях міста. Арматна батарея СС-ів розпочне обстріл москалицьких відділів о дев’ятій. То буде алярм, за яким відділи повстанців мусять почати офензиву до центру міста. Водночас у самому місті мусять повстати робочі, керовані ревкомом червоних. Серйозного опору ми не дожидаємо, відділи діятимуть за обставинами. Полк СС-ів та Чорноморський кіш рушатимуть у другій хвилі, на той випадок, якщо хтось таки чинитиме запеклий опір, якого не зможуть здолати повстанці. Детальні пояснення своїх диспозицій отамани отримають особисто. Які хто має запитання?
ВІН зі злостивим задоволенням спостерігав, як усі ці літератори, журналісти та науковці вглядалися в мапу, хмурили лобики та кривили мармизи, нібито кожен з них був щонайменше Бонапартом. Насправді ж ніхто з них у військових справах не тямив ані біса. Бачив ВІН уже їх усіх під час більшовицької навали минулого року…
– Наче усе гаразд, – промовив нарешті Винниченко. – Працюйте, полковнику.
– Тоді запитання маю я, – відповів Коновалець. – З боку Рамадану, долаючи опір гетьманців, до наших відділів наближаються два полки Республіканської дивізії Запорізького корпусу. Це файні кадрові підрозділи. Там чимало старшин знайомих Січовим стрільцям ще зі спільної служби у Республіканському полку полковника Болбочана. Вони просяться підійти упритул до міста, аби прийняти участь у штурмі. Я не маю ніяких заперечень проти того, аби вони пішли на штурм, хай навіть у першій хвилі.
– А я маю, – твердо промовив ВІН. – Я проти їхньої участі.
На НЬОГО здивовано подивилися всі присутні. Глузливо засміявся Винниченко:
– Товариш Головний Отаман так палко захищав Болбочана, а тепер сам не дає його козакам входити у Київ? Чого б це товариш Головний Отаман так непокоївся?
ВІН обдарував Голову Директорії поглядом, спокійним до байдужості.


* * *

Навіть до корпусного огляду на честь прибуття верховного головнокомандувача Артем не готувався так ретельно, як до

читати