Завантажити

Скоропадського ви тепер знаєте. Виконайте востаннє обов’язок старшини гетьманського війська. Розкажіть йому.
– Послухайте, пане колишній військовий міністр, – мовив Сергій Шемет. – От ви просто і ясно пояснили нам всі проекти і плани гетьманської адміністрації. Відповіли на всі питання. Але чому ви не казали всього цього раніше? Невже, аби дізнатися правду, нам з паном сотником треба було дочекатися падіння гетьманату?
Генерал посміхнувся і гірко промовив:
– Ми програли, пане Шемете. Ми жахливо програли. Ми не зробили жодних висновків з більшовицького перевороту в Петрограді. Ми знехтували новою потужною зброєю – пресою. Ми не врахували, що нинішні бойові операції спрямовані не тільки проти наших солдат, а ще й проти їхніх душ. На нинішніх війнах газетний аркуш – це зброя не менш вагома за гармату чи кулемет. Ми знехтували цією зброєю. А соціалісти – ні. Ми єдиний державний вісник видавали – не звати як. А опановані соціалістами кооперативні спілки у той час мали біля 70 видавництв. Ми самі дозволили соціалістам промити голови нашим громадянам, вип’яти наші недоліки та спаплюжити наші досягнення. А результати – ви бачите самі.
Артем промовчав. Він більше не мав чого сказати. Все було сказано. Гетьманська адміністрація вже склала зброю і слабкий опір чинила лише, аби зберегти лице. Йому ні до кого більше було тут звертатися.
Сергій Шемет сумно здихнув.
– Шкода. Все так по-дурному сталося. Такий прикрий збіг обставин…
– Пане політику, не треба шукати містику там, де її нема. Нас просто зрадили.
Артем кинув на генерала зацькований погляд. Лють знову підступила йому до горла. Проте голос генерала був безжальний:
– Так, сотнику – зрадили. Запорожці, сердюки, вільні козаки, кубанці-чорноморці та галичани – Січові стрільці. Ви – зрадили свого гетьмана. Ви зреклися гетьмана, і ви ще не знаєте, що невдовзі селюки, які нині вас підтримують, – зречуться вас. Потім вони теж збагнуть свою помилку – але буде запізно.
Генерал почав говорити – ніби віщати. У його голосі задзвеніла сталь, а очі запалали недобрим вогнем:
– Знайте і закарбуйте собі! Українська Держава повалилася в ту мить, коли козаки зрадили свого гетьмана. Передайте це Болбочанові. Хай знає.
Двері різко розчинилися. Захеканий старшина у шинелі та башлику бурею влетів у кабінет генерала Рогози.
– Пане генерале! Петлюра почав наступ по всьому фронту. Німці заперлися у своїх казармах і виступати відмовляються. Сердюки задкують до кварталів. Петлюрівці вже на околицях Києва!
Різкими точними рухами генерал витяг зі столу пляшку коньяку налив півсклянки, хильнув та став одягати шинель.
– Передайте Болбочану. Хай знає, – промовив він ще раз.
Шемет вийшов у двері. Артем надягнув свою шапку і чітко, мов на параді, віддав честь. Розвернувся. Чеканним кроком вийшов у коридор. Там він стягнув шапку і приєднався до Шемета.
– Все скінчене, сотнику. Наша місія провалилася, – скоромовкою казав пан Сергій. – Нам уже не до держави. Тепер все вирішуватиметься незалежно від нашого втручання.
Похмурий Артем крокував переходами міністерства. Його місію було закінчено. За пару годин на вулицях мусили розпочатися бої. Що робити далі – він не відав. Як гетьманський старшина він мав дотриматися присяги і приєднатися до захисників – але він був зв’язаний завданням свого штабу. Як запорожець він мав дочекатися повстанців, назвати себе і долучитися до них – але повстанці тої миті були йому огидні. Питання не давало йому спокою. Можна було ще пересидіти цей час на квартирі…
– Отак, сотнику, – повторив Шемет. – Доля держави тепер вирішиться без нас.
– Що ж мені робити? – розгублено спитав Артем.
– Рятуйте людей, що є для вас рідними.
_______________
До складу Антанти входила 31 країна, у тому числі – Гватемала та Гондурас.


* * *

– Тьотю! Хуткіше! Не час зараз! Якщо вони увірвуться!..
Пані Олександра впала в ступор. Вона розгублено дивилася навкруги і більше механічно, ніж свідомо, виконувала накази своєї небоги. Коли у двері їхньої квартири почали грюкати прикладами, дівчина й удова майже підсунули під двері платтяну шафу. Тетяна мала намір підперти двері і хоча б так врятуватися від банди грабіжників, які вже громили квартиру їхньої сусідки з першого поверху. Аж тут пані Олександра втратила сили і мовчазно сіла на підлогу.
Тетяна смикала її за плечі і за всяку силу намагалася підняти.
– Відчиняйте, курви буржуйські! Відчиняйте, поки гранатами двері не підірвали!
– Тьотю! Мерщій! – відчайдушно скрикнула Тетяна.
Грюкіт у двері обірвався так само несподівано, як і почався. Тетяна з силою заплющила очі. З книжок вона знала, що така тиша наступала перед самим кінцем. Зараз у двері мав вдарити або кувалда, або вибух. А потім…
Але тишу ніщо не порушило. На сходах почулося кілька різких гуків. Потім сміх. А потім хтось шалено загорлав. Тетяна здивовано поглянула на двері. Так горлали не від наснаги і не від люті. Так – кричали від сильного болю.
Переляк душив і

читати