Завантажити

близько були не схожі на школенні ланки запорожців.
– Як все знайомо! Не здивуюся, якщо зараз побачу червоного командарма Муравйова на авто, – почула дівчина ремствування перехожих.
Кияни звично озиралися на німців. Невеличкі групи солдат Рейхсхееру в супроводі офіцерів або фельдфебелів періодично з’являлися на вулицях. Але тепер вони нікого і нічого не контролювали. Впустивши Петлюру до міста, німці заперлися у своїх казармах і чекали всі лише одного – відправки в рідні краї. За межі бараків кайзерівці виходили тільки зі зброєю напоготові.
– Хальт! Вір шнісен! – горлали вони щоразу, як відчували загрозу.
На німців сподіватися було марно – біди мешканців Києва їм були вже байдужі. Здавалося, кияни потрапили під повну, безмежну і безумовну владу повстанської маси.
– Що ви собі дозволяєте? – горлав перехожий у пальто та капелюсі-казанку. – Приберіть свої руки!
– То що, буржуйчику, в рило хочеш? Та я зараз!..
Проте існувала сила здатна приборкати будь-кого. З-за рогу випірнули четверо дужих хлопців у сірих шинелях та французьких шоломах:
– Стій! Зброю на ґрунт! Руки в діл, холєра ясна!
Налаштовані вони були дуже серйозно.
– Хлопці, та ви що?! Та ми ж свої! – заверещав повстанець, котрий перед тим мордував перехожого.
– Кріси до бою, – без тіні емоцій промовив русявий парубок у шинелі та шоломі.
Повстанець розгублено подивився на спрямовані в нього багнети і більше не опирався. Віддав карабін. Без розмов рушив за хлопцями у шинелях.
– Галичани, – сказав якийсь чоловік край дороги. – Січові стрільці. У Петлюри вони як гвардія.
– Да і слава Богу, – відповів йому інший перехожий. – Билі нємци – тєпєрь австріякі-галічанє. Все лучше, чєм наш Іван ат сахі. Какая-нікакая, а культура!
Сваритися з галичанами не ризикував ніхто – їх усі боялися. Вони були майже скрізь. Саме на галичанах тримався в українській столиці бодай якийсь лад.
Але Тетянині біди були такі, що допомогти їй було не під силу нікому, навіть галичанам. Тетяна намагалася поїхати додому. Її тітонька видужала, політична криза в столиці нарешті минула, і Тетяна, ясна річ, зажадала повернутися до Харкова. Але легко казка кажеться. Біля залізничних кас збиралися величезні черги: аби придбати квітки до вагонів І та ІІ класу, люди мусили чекати по кілька діб. Потяги зникли. Під касами лунали незадоволені голоси – збурені пасажири втомлювалися чекати.
– Да кагда же ані дадут паєзда?
– Ні, це ні в які ворота не лізе! Про що вони там собі думають?
– Ета вазмутітєльна, гаспада!
Тетяна провела півдня у черзі, втомилася і вийшла на вулицю. Груди переповнювали кривда і безпорадність – кортіло і лаятися, і плакати водночас. Пасажирські потяги майже не ходили. Ледь не єдиним засобом транспорту лишився товарний вагон-теплушка – «8 коней або 40 людей». Сама думка про те, аби мандрувати таким вагоном, видалася спершу для Тетяни огидною. Але чим довше вона тинялася поміж чергами та натовпами збурених пасажирів, тим частіше замислювалася, що мандрівка в холодному задимленому вагоні зі смердючими, а подекуди й вошивими сусідами лишилася для неї останньою змогою побачити свій дім.
Саме з такими думками застав її гладенький тип з круглим обличчям у залізничній шинелі та кашкеті.
– Что же ви ета, баришня, такая хмурая? Нікак уєхать нє можите? Ой, біда-біда!
– Не можу, – погодилася Тетяна. – А мені треба, розумієте? Треба!
Той миттю перескочив на українську:
– А що ж робити, панночко моя? – тип в залізничному кашкеті розливався солодким співчуттям. – Ви ж самі бачите, що воно робиться… Не ходять потяги – вагони реквізовано для потреб народної влади. Локомотивів не дають. А ті поїзди, що лишилися, – там знаєте яка черга на кожне місце? Ніяк не пробитися. Але спробувати можна. Я, мабуть, знаю, як вам допомогти…
Тетяна розімліла під його солодкими просторікуваннями. Днина видалася скажена, товчія та постійні лайки виснажили її до нестями – і мукам цим кінця-краю видно не було. Тетяні раптом так схотілося, аби хтось її пожалів. Аби хтось, а не вона, здолав би усі негаразди. Вона навіть не помітила, як круглолиций типчик обійняв її за талію.
– Та ви не переймайтеся, я все швидко влаштую. Побігати доведеться, звісно. Але ж ви мені віддячите.
Тип у кашкеті безцеремонно поклав долоню їй на груди. І Тетяну мов струмом вдарило.
– Негайно приберіть руку, – в її голосі задзвеніла сталь.
– Панночко, та я ж… – здивовано залопотів круглолиций.
– Руки прибери! – закричала Тетяна. – Що ви собі дозволяєте? Та хто ви такий? Та ви знаєте, що я?.. Та я зараз приведу сюди старшину-запорожця!..
Без слів і вибачень круглолиций щуром гайнув до найближчих дверей і прослизнув усередину. Сповнена люті, Тетяна кинулася за ним. Але всередині за столом сидів тільки сивий залізничник у пенсне.
– Двері зачиніть, баришня, – буркнув він до Тетяни. – З тої сторони зачиніть. Тут службове приміщення, а не приймальня.
Розпитувати було марно.
Втомлена і розбита, Тетяна покинула вокзал і повернулася

читати