Завантажити

холодив. Але дівчина змусила себе підійти до дверей. Чулося щось дивне.
– А-а-а! Трясця!
– Багнетом його коли!
– Ззаду заходь!
Тетяна прислухалася. Всі звуки доносилися здалека, схоже – з майданчика під сходами та біля дверей. Дзвеніло залізо, бахкали удари.
Стиснувши волю в кулак, дівчина наблизилася до майже вибитої з дверей дошки і зазирнула у шпаринку.
Внизу робилося щось неймовірне. Бандити кидалися вперед, відстрибували, знову кидалися і знову відступали, допоки хтось із них не падав на підлогу без рухів. У середині їхнього кола навіть не бився, а якось дивовижно танцював хлопець у довгій шинелі та шапці з чорним шликом. Черговий грабіжник силився вдарити його шаблею, але зробив це так невміло, що хлопець підхопив його під руку, пірнув, обернувся і з силою опустив руку з шаблею собі на плече. Бандит дико заволав. Інший грабіжник спробував вколоти багнетом. Хлопець припік його ногою в пах та крутнув уже попсовану руку бандита униз. Тіло вклепалося в підлогу. Хлопець озирнувся. Перехопив інший удар… і Тетяна упізнала Артема.
– Тітонько! Тітонько! Ми врятовані, чуєте! Це Артем! Він прийшов!
– Слава тобі, Господи, – безсило пролепотіла пані Олександра і перехрестилася.
За дверима бахнув рушничний постріл. У Тетяни прохололо в грудях. Вона ринула до дверей і крізь шпаринку побачила, як бандити один за одним вилітали в двері і тікали геть. Артем орудував шаблею та кинджалом. Стрімко, мов кішка, він сунув до бандита з димлячою рушницею, збив шаблею цівку і рубонув по руках. Гвинтівка впала на підлогу. Бандит вилетів за двері. Ревів він, немов кнур підрізаний.
Не пам’ятаючи себе, Тетяна відімкнула замки, відсунула засув, скинула ланцюжок і вибігла в розчахнуті двері!
– Артем! Артемку!
Вона повисла у нього на шиї. Вона плакала від радості, коли відчувала під руками його ворсисту шинель. Вона так перелякалася за себе і за тітоньку, що від колишньої зневаги до цього хлопця в неї не лишилося й сліду. Вона була глибоко вдячна йому. Він не забув. Незважаючи ні на що – він прийшов. Він врятував їх!
Побиту бандитами сусідку вони забрали до себе. Пані Олександра довго відпоювала її чаєм, слухала її плач та як могла заспокоювала. Артем з Тетяною підсунули таки до дверей шафу.
– Хто це були? – спитала дівчина. – Дезертири? Гетьманці?
– Ніякі це не гетьманці, – буркнув запорожець. – Звичайні мародери. Поки регулярні армії б’ються між собою, мирних мешканців тероризує отака шваль. Молодці проти овець!..
Більше він не сказав нічого.
У квартирі кипіла робота. Артем навчив жінок, як варити клейстер і як заклеювати вікна старими газетами. Залишитися зимою без шибок було украй не бажано. А будь-який вибух під стіною міг повибивати скло у всьому будинку. За роботою минуло кілька годин. Потім пані Олександра покликала всіх до столу.
У коридор навпроти завалених шафою дверей, Артем витяг з кабінету письмовий стіл. Він розклав на стільниці свої пістолети, два покинуті бандитами карабіни, кілька гранат та шаблю з кинджалом. Старшина приготувався до оборони.
– А якщо знову прийдуть? – спитала Тетяна.
– Стрілятиму, – відповів Артем.
– Без попередження?
– Вже попередив, – відповів хлопець, не повернувши до неї лиця.
Розмовляти з Тетяною він аж явно не прагнув. Дівчина почувалася ніяково. Вона ніяк не хотіла того, що сталося між ними напередодні, але й із собою вдіяти вона нічого не могла. Тоді вона мала вагомі причини, аби обпекти його холодною зневагою та відіслати геть. А тепер ці причини розсипалися, немов піщаний замок.
Артем не міг бути холодним розважливим кар’єристом. Тетянина свідомість ще намагалася знайти якісь логічні пояснення його поведінки, проте почуття не лишали від тих пояснень каменя на камені. Не могла людина, яка думає лише про себе та про кар’єру, покинути все, пробігти пів-Києва та вступити в бій з десятком озброєних грабіжників, аби врятувати її. Ба більше – не міг кар’єрист зчепитися з бандитами у потязі. Тетяна згадувала їхню зустріч і переконувалася знову, що вдача, яку продемонстрував тоді Артем, кар’єристові була аж ніяк не притаманна.
Та якщо справа не в цьому, що він їй постійно недоговорював? Чому уникав розмов про гетьманство? Чому його дратували розмови про ситуацію в країні? Тетяна не могла знайти відповіді і зупинилася на тому, що Артема зв’язувала якась таємниця, ймовірно – пов’язана із його завданням. А коли так – не варто було лізти з розпитуваннями. Мине час – розповість сам.
Пані Олександра та сусідка прилягли відпочити. Тетяна виглянула у коридор. Артем сидів біля столу зі свічкою і читав якийсь французький роман. На вулиці почулися крики та лайка. Артем враз поклав книжку, загасив свічку, підхопив наган та наблизився до вікна. Тетяна підійшла до нього. Крізь скло вона побачила, як вулицею пробігли кілька десятків юнаків в однакових сірих шинелях. Вони рятувалися втечею. На бігу вони зривали з себе погони, кидали ремені, підсумки, кашкети, зброю. Ховалися по підворіттях та у під’їздах – де

читати