Завантажити

до квартири тітоньки. Скинула пальто і капелюх. Змінила чобітки на легкі домашні туфлі. Перевдягла сукню. Заварила собі чаю.
З чашкою у руках дівчина присіла біля вікна і глибоко замислилася. Ще місяць тому вона брала б собі лише місце І класу та ще й доплатила б за багажні місця – з собою вона мала багато куплених у Києві речей. Про те, щоби їхати з таким скарбом у теплушці, не було й мови – три чверті її багажу розікрали б у дорозі. Вона сумно дивилася на неприбрані вулиці. Тротуаром прямував якийсь франт у ведмежій шубі з червоним бантом на грудях та з двома дівчатами, які прикрасили червоними стрічками свої капелюхи. Франт був п’яний, мов чіп. Нестройними голосами втрьох з дівчатами вони виспівували якусь повстанську маршову пісню.
Тетяна відмітила дивину. Запорожці у Харкові повстання проводили під державним прапором – синьо-жовтим. Тут же, у Києві, полки повстанців-антигетьманців усі ходили з червоною символікою. Червоні стрічки на шапках, червоні банти на грудях, червоні розетки на шоломах Січових стрільців – здавалося, що місто опанували не республіканці Петлюри, а більшовики Троцького.
Вона відійшла від вікна – бридко було на це дивитися.
У прихожій клацнув замок. До кімнати зайшов Артем зі згортком під пахвою.
– Вітаю. Як ти? Чим займалася?
Очима він прослідкував за її поглядом і поклав згорток на стіл.
– Та це я гостинців приніс, – промовив він дещо винувато. – Побенкетуємо трошки.
У пакунку виявилися кримське вино, м'ясо, сир та солодощі. Стіл накривали удвох. Про свої халепи Тетяна розповідала жартівливо, вдаючи, що денні події аніскілечки її не засмутили. Не хотіла скаржитися старшині. Свої проблеми вона вирішувала сама.
– А на додачу до всього до мене причепився якийсь вульгарний тип. Ні, мені, звісно, лестить, що на мене звертають увагу, але ж не до такої міри! І найприкріше – це та сама свобода, якої я так жагуче прагнула.
– Уже шкодуєш? – посміхнувся Артем.
– Ні про що я не шкодую, – Тетяна поклала ніж на стіл і відкинула локон з очей. – Грубіяни на вулицях – то тимчасове. Але ж не всі повстанці такі. Є ж порядні патріоти. Є галичани. Є ви – запорожці, зрештою. А що ми святкуємо?
– Від’їзд, – відповів Артем. – Я повертаюся до Харкова.
Тетяна завмерла. Ця новина для неї була повною несподіванкою.
– До Харкова?! – вона різко озирнулася до нього. Серце стисло від хвилювання. – Ти – до Харкова? Але як ти узяв квіток?
– Я відрапортувався перед командуванням, – відповів Артем. – Моє відрядження завершено. Командувач зараз перебуває у Києві, але завтра він вирушає на кордон. За ним прослідують всі особи, що супроводжували його дорогою. Я поїду потягом командувача.
В Тетяни схвильовано забилося серце.
– Артеме, я благаю тебе! Чи можна якось взяти квітка до вашого потягу? Я готова заплатити! Навіть переплатити!
Старшина лише весело посміхнувся.
– Таню, як ти собі уявляєш купівлю квітка у військовий потяг? Це ж окрема військова частина! Туди не заходить, кому заманеться, – потяг завжди охороняє комендантська чота. Список пасажирів затверджує особисто комендант поїзду і ознайомлює з ним начальника штабу групи. А зараз він буде особливо ретельний – в одному потязі їхатимуть штаб-старшини булав Лівобережної групи і Запорізького корпусу. Зайвий тарган не проскочить, не те що людина.
Тетяна безсило присіла на стілець. Весь грайливий настрій з неї здуло, мов вітром. Образа, нудьга і відчуття повного безсилля важким каменем придавили їй серце. Вона не могла більше вдавати безтурботність.
– Як несправедливо, – сумно прошепотіла вона. – Моя мама, мої подруги, мій магазин – все це в Харкові. Я намагаюся повернутися до дому – і не можу. А тепер ще й ти від’їжджаєш.
Артем розлив вино по бокалах.
– То за що ми пити будемо?
– Вибач, Артемку, – вона ледве втримувала сльози. – Я сьогодні дуже погана компанія.
Артем присів на стілець і весело посміхнувся.
– Не хочеш пити – збирай речі.
– Навіщо? – спитала вона. Це вже ставало дивно. Невже Артем вирішив з неї познущатися?
– Тому що завтра ти їдеш додому. В потязі командувача для тебе заброньовано місце.
Її подиву не було меж.
– Артеме, – мовила вона недовірливо. – Ти щойно мені сказав, що до потягу вашого командувача квитків не продають. Це що, такий невдалий гумор?
– Ні, – відповів Артем і задоволено пригубив вина з бокалу. – Квітки у потяг командувача не продають, то правда. І сторонні там не лазять – це теж правда. А ще правда те, що потягом, разом зі старшинами, періодично їздять їхні близькі родичі. Якщо старшини вчасно домовляться, зрозуміло.
В Тетяни перехопило горло:
– Ти… за мене…
– Довелося збрехати, що ти – моя двоюрідна сестра, – мовив Артем. – Мені дають ціле купе – то домовитися не становило труднощів.
Тетяні захотілося стрибати від радощів. В пориві почуттів вона кинулася Артемові на шию.
– Артемку, я тебе обожнюю!


* * *

Ділянка перону біля потягу командувача Лівобережної групи була оточена

читати