Завантажити

результатом. А більшовики уже не ті, що у сімнадцятому.
– Бачу, – похмуро промовив Шемет. – Мене зараз дуже цікавить реакція на Декларацію з боку політичних сил.
Реакція політичних партій була млявою та непевною. Трохи покритикувавши зміст Декларації, представники партій неодмінно повторювали, що у цілому готові її прийняти. Було очевидно – ніхто не рвався сваритися з партією Винниченка і Петлюри. Директорія була паном ситуації. Маси повстанців на вулицях не визнавали ніякої влади, крім влади Директорії. На виходах з Українського клубу стояли варти Січових стрільців, для яких єдиною владою була Директорія. Кожен з присутніх зараз же міг бути об’явлений контрою та гетьманцем, і варта вивела б його з залу за першим наказом Директорії.
На сцені Володимир Винниченко задоволено погладжував свою коротеньку борідку.
– Ну, а чому мовчать хлібороби-демократи? – поцікавився він та весело поглянув у зал. – Чи будуть у них якісь зауваження?
– Будуть, – чітко промовив Дмитро Донцов.
Сергій Шемет глянув переляканими очима. Він вхопив Донцова за руку, наче хотів утримати, але той лише дружньо посміхнувся і попрямував до сцени. Ця посмішка вщент роздушила Шемета. Рік тому, тут, у Києві, так само йому посміхалися вільні козаки – перед тим як піднімалися на багнети.
Зал помітно оживився. Голову Української телеграфної агенції знали як жагучого критика гетьманської влади, але разом із тим – ще й як переконаного противника соціалістів. Від нього чекали вельми різких відгуків про декларацію.
Та заговорив Донцов до нудоти спокійно:
– Декларація високої Директорії – то вельми цікавий документ. Але ще більш мене зацікавило те, чого у цьому документі немає. Декларація заявляє, що форму влади в Україні має встановити Трудовий конгрес. Гаразд. А як Україна житиме до початку роботи конгресу? За якими законами? Не за гетьманськими, Директорія їх щойно відмінила. А хто забезпечуватиме лад в країні? З Києвом – ясно, тут лад охороняє полк Січових стрільців. А на місцях? Невже стара гетьманська влада? «Ні, – відповідає нам Декларація, – стара влада уже довела свою надзвичайну шкідливість». Очевидно, владу на місцях опанують, а вірніше – вже опановують, комітети бідноти, які вже зараз займаються тим, що порадила їм робити висока Директорія.
Донцов озирнувся до президії і промовив, дивлячись в очі Винниченку:
– Декларація пропонує біднішим зробити описи контрибуцій, взятих поміщиками з селян, для повернення їх скривдженим. Маю повідомити: сільська голота цю процедуру вже добряче спростила.
Зал мляво засміявся. Лідери партій не наважувалися висловити своєї незгоди з Директорією вголос, але внутрішньо вони й самі мали до неї чимало прикрих запитань. І зараз те, про що вони лише думали, Донцов зі сцени говорив на повний голос.
А той був схожий на учителя, який вичитував незграбних учнів і для цього безжально до цинізму розбирав деталі їхніх бридких вчинків:
– Не все гаразд і з виборами до Конгресу. Директорія обмежила участь у виборах цілим верствам населення. З Декларації зрозуміло – праля у виборах участь братиме, а власник майстерні – ні. І хай навіть той власник давав гроші на видання українських книжок, хай його за це шпетила царська жандармерія – яке це зараз має значення? Сказано, шкідливий клас – і край. Декларація чітко назвала винних у гріхах попередньої влади – клас промислової та земельної буржуазії. Зверніть увагу, не осіб, не організації, не політичну партію – а клас!
Донцов цілком навмисно замовчав. У повислій паузі було чути, як повітря коливало багнети на рушницях Січових стрільців.
– Приємно, що хтось заходився нагадати нам програму російських більшовиків, – мовив Донцов. – На жаль, я так і не збагнув, де почалася висока Директорія і де закінчився Ленін?
Представники Директорії були розгублені і спантеличенні. Виступ Донцова, мов ночви холодної води, змив з них усю ейфорію і повернув до сьогодення. Лише Головний Отаман вислухував виступ хлібороба стримано і навіть з певною цікавістю. В очах інших починала збиратися злість.
– Декларація звинувачує «пануючі класи» і відсуває їх від участі у виборах. Я не питаю, чи належать до пануючих класів мої однопартійці-хлібороби, я – знаю, які кривди уже зараз чинять їм «комітети бєднєйших». Директорія поновила право на страйки та повноваження робітничих комітетів. Мені фантазії бракує, аби уявити, який хаос постане в промисловості та на залізниці на час виборів, тобто коли партії соціалістів змагатимуться за кожен голос. Я вже не говорю про те, з якою швидкістю усі ці селянські та робітничі комітети опановують більшовики. Одного разу ми мали вже комбіди, рабкоми, опертя на класи… Потім були Бахмач, Крути та нелюдська Київська різанина, – при згадці про трагічні події недавнього минулого голос промовця став холодним, як зимова джерельна вода. – Схоже, історія високу Директорію нічому не учить. Її Декларація не розбудує Україну – вона остаточно занурить її в пекло хаосу та безладдя. А якщо так, то я, Дмитро Донцов,

читати