Завантажити

заявляю про повну неприйнятність цієї Декларації для нашої партії. А вам, панове висока Директорія я хочу сказати одне.
Тиша постала така, що було чути дихання людей. Очі Винниченка, Шаповала та Порша палали люттю. Донцов повернувся на сцені і пальцем вказав на президію:
– Ви розпочали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським. Ви впроваджуєте її під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії!


* * *

Удар, дзвяк, розліт. Шаблі батували повітря і висікали іскри. Артем атакував виважено та обережно – три-чотири удари і розхід. Його противник – зовсім юний круглолиций хорунжий Чаленко – був досить рухливий, але ще недосвідчений і надто гарячкуватий. За інших умов Артем попер би на нього щільно і зловив на першій помилці. Але зараз він мусив надати урок.
На манежі вони були не самі. Позаду двоє розвідників у шапках зі шликами так само, як і вони, лупцювали одне одного шаблями. Трохи далі – довготелесий парубок з карабіном відбивався від шаблі чорнявого хлопця у синьому бешметі гордієнківця*. На протилежному боці манежу канчук та кинджал гайдамаки в сірій черкесці* протистояли гвинтівці з багнетом у руках довговусого здорованя. За ними на леваді козаки чистили і ганяли на корді* коней. Розвідницька чота вільний від фронту час витрачала на тренування та вдосконалення своїх умінь.
Юний хорунжий спітнів від наснаги. Він совався вперед, пірнав під клинок, відбивався, відскакував, атакував знову. Артем це бачив і напирав щоразу, як хорунжий зупинявся, аби перевести дух. Сотник не жалів свого підлеглого. Сам він почувався не краще на шаблях проти дядька Охріма або Архипича.
Відбив удар у ноги. Лікоть хорунжого виразно сунувся вгору. Артем пригнувся, перекинув шаблю, ворожий клинок з гулом розсік повітря над головою. Удар у просвіт.
Клинок огидно дзвякнув об вороже лезо. Хорунжий перекинув зброю, збив шаблю сотника… і відступив назад. Крок вперед, знову крок. Шабля в руці Артема закрутилася зміюкою. Її вістря майже торкнулося юнака. Знову. І знову. Зачепилася нога. Хорунжий проїхав по землі спиною.
Артем опустив зброю.
– Ти помилився, – промовив він твердо. Хорунжий Чаленко був веселий привітний хлопець, і саме цим дратував свого командира. Надто наполегливо цей юнак повсякчас ліз на рожен. – Я пропустив твій удар повз себе, аби ти відкрив бік. У такому випадку треба уходити обертом або пірнати під свою шаблю. Якщо відступиш спиною вперед – тебе гнатимуть на перепону. Збагнув?
– Так точно, пане сотнику, – запарений і запилюжений юний хорунжий посміхнувся Артемові на всі свої білосніжні зуби. – Ще поб’ємося?
– Пане сотнику! – почулося від хвіртки.
Біля паркану стояв заступник Артема значковий Шаблій, худорлявий старшина з крючкуватим носом та квадратною щелепою. Артем підхопив шаблю та пояс з кинджалом і пішов до нього. Заступник міг його кликати тільки через щось невідкладне.
– Зі штабу дивізії подзвонили, – доповів Артемові той. – Командувач наказує невідкладно прибути.
Артем ревниво поглянув на свого старшину і почав неспішно застібати пояс.
– Що з Чугуєвом? – спитав він.
– Хорунжий Коваленко з чотою відбув. Дядько Охрім у Білгороді.
– На Полтаву відбув Панченко?
– Він. Чорним Шликам на посилення. Що воно за життя таке – і на фронті ворог, і у тилу ворог?
– Архипич не повернувся?
– До вечора буде зайнятий. Він робочу дружину тренує – ви його біля штабу маєте зустріти.
Потреби в цих питаннях не було, Артем і так чудово знав усі відповіді. Його заступник урвав йому тренування і повернув до виконання обов’язків командира кінної розвідки. Перше що зробив Артем – нагадав підлеглому хто тут влада та поцікавився чи все тривало в команді згідно встановлених планів, допоки їхня милість шаблею махала? Заступник відповідав флегматично спокійно. Як завжди. Команду на нього можна було покидати сміливо.
– Добре, – відповів Артем та пов’язав на шию сірий башлик. – Ганяй їх до сьомого поту. Важко у навчанні – легко у бою. Я з Яськом до булави.
– Слухаюся.
Від вишуканого чепурного старшини з гетьманського Києва не лишилося й сліду. Парадний однострій Артем сховав до кращих часів, а сам вирядився в той самий одяг, в якому звик лазити по яругах та хащах. Замість тонкої сукняної він натягнув вовняну синю черкеску з начосом – теплу та брутальну. Смушкову шапку замінила сіра вовча з довгим чорним шликом. Довга, до підборів, темно-сіра бурка була незамінною і на морозі, і в рукопашному бою. На морозі у неї можна було закутатися з носом, а у бою – скинути з плечей в один рух. У цьому однострої він був схожий на дикого кавказького абрека, і лише шлик на шапці та клиновидні гетьманські погони видавали в ньому українського старшину.
У стайні на нього чекав джура* Ясько – худорлявий молодий хлопець з повними губами, вилицюватим обличчям та надтріснутим голосом. На відміну від більшості козаків розвідки, джура не носив ані черкески, ані набірного поясу. Його чорна овеча бекеша була

читати