Завантажити

сотник Авраменко.
Артем продовжив знайомство:
– Кучерявий сором’язливий юнак, що сидить ліворуч від тебе, – це значковий Іван Корж. Одесит і особистий осавул нашого командувача. Десь тут валандається у потязі ще й його товариш Микола Письменний…
– Він зараз біля командувача, – зауважив юний ад’ютант.
– Він на службі, – знизав плечима Артем. – Не всім же гуляти?.. А тепер, Тетянко, прошу тебе приготуватися. Похмурий вершник із суворим поглядом мужніх очей, що сидить біля вікна, – то людина незамінна ані у бою, ані на гульбищі. Своїм характером він здатен привертати до себе найбільш лихих шибайголів, а своє простотою – перегравати навіть хитрючих дивізійних інтендантів. Коли він береться за шаблюку – вороги самі у паніці розбігаються геть. Панно Тетяно, я маю честь познайомити вас зі значковим Петром Дяченком. Якщо у Харкові ви маєте боржників, ми попросимо пана Петра завітати до них разом із вами. Гарантую – борг вам повернуть із відсотками.
Петро Дяченко кинув у бік Артема похмурий пронизливий погляд. Але промовчав.
– Смійтеся-смійтеся, – сотник Римський-Корсаков вирішив вступитися за свого підлеглого. – А от стіл цей і харч, і вино – повністю заслуга пана Дяченка. Ми не подумали, а він позичив у мене грошей і здійснив рейд на ресторан готелю «Континенталь». Це – попри заборону розпивати в потязі командувача спиртні напої.
– То правда, – підтвердив його слова сотник Авраменко. – Майте на увазі, панно Тетяно, ви знаходитеся серед злісних порушників військової дисципліни. У Запорізькому корпусі щодо пияцтва дуже суворі покарання. Винуватців січуть канчуками. Якщо раптом сюди завітає якийсь штаб-старшина, він мусить зразу нас заарештувати. Це мав би зробити і комендант булави корпусу…
– Якби ним не був сам пан Авраменко, – зауважив Артем.
Дівочий сміх полоскотав вуха присутніх, мов чарівна музика. Сотник Римський-Корсаков наповнив бокали.
– Не будемо зволікати, – командир чорношличників весело поглянув на усіх присутніх. – Вип’ємо просто зараз. Панове! Життя дарує нам дивовижні сюрпризи. Коли я дитиною грався в солдатики в родовому маєтку моїх батьків-дворян, я й гадки не мав, що колись командуватиму славетним дивізіоном козаків-запорожців. А кілька днів тому, гуляючи Києвом, я не сподівався, що подорож відбудеться у такій дивовижній компанії. Панно Тетяно, я п’ю за вас, за те, що своєю присутністю ви прикрасили нашу чоловічу компанію. Хто, крім гарненьких дівчат, надихає нас, парубків, на подвиги та на те, аби ставати кращими? Вип’ємо! За знайомство!
Цокнули склянки.
Старшини і дівчина смакували розкладеними на столі делікатесами, коли сотник Авраменко глузливо посміхнувся і промовив:
– От бачите, панно Тетяно, чорношличники – то справжні козаки! Як шаблюками не махають – то п’ють. А як не п’ють – то вошей б’ють, а все не гуляють!
– А ви все за своє, пане сотнику? – глузливо запитав у тон йому сотник Римський-Корсаков. – Всім хороший козак – тільки вуса не так?
– А що тут поробиш, пане командире, – зареготав значковий Дяченко. – Козаку-нетязі спокою нема ніде – і вночі біда знайде.
– А біда – вона така, – сотник Авраменко розважався, глузуючи з чорношличників. – Біда сама не ходить – вона з собою Дяченка водить.
Артем підморгнув чорношличникам і обернувся до дівчини:
– Таню, слухай. Хай ці кепкуни одне одного беруть на кпини, а ми, мабуть, підемо…
– Куди-и-и-и?!
Слова Артема миттю нагадали старшинам, що серед них сиділа приваблива гостя.
Вечірка ставала все більш веселою та безтурботною. Сотник Римський-Корсаков обдаровував Тетяну вишуканими компліментами. Артем, як міг, намагався його перевершити. Значковий Корж весело посміхався. Тетяна, весела й щира, уважно вислухувала кожного. Сотник Авраменко продовжував брати на кпини значкового Дяченка, а той, простий, мов Тарас Бульба, розвалився у кутку біля вікна і тішив компанію якимись грубуватими анекдотами.
– Частуються горілочкою карась із карасем. І один іншому говорить: «А знаєш, рибалка, у якого я вчора з гачка зірвався, вагою був не менше шести пудів!»
З коридору почувся кашель вартового. Приклад грюкнув об підлогу так, наче вартовий перестарався, виконуючи команду «струнко». Сотник Авраменко підхопився з канапи.
– Ховайте коньяк, вино і склянки!
– Цього тільки бракувало, – буркнув Дяченко.
Кілька спритних рухів – і на столі не лишилося й сліду спиртного. Двері розчинилися. До купе завітав власною персоною отаман булави Запорізького корпусу полковник Парфенів. Старшини скочили на ноги і завмерли по стійці «струнко».
– Так, пановє старшини, – начальник штабу виглядав похмурим та зосередженим. – Ви, я сматрю, вєсєло праводітє врємя? Судариня, ета ви пріходітєсь родствєніцей сотніку Горачу? Панятна. Ну так што, гаспада, вєсєлімся? Алкаголєм балуємся?
– Ніяк ні, пане отамане булави корпусу! – гучно, мов на гвардійському плацу гаркнув сотник Римський-Корсаков. – Вживати спиртні напої на службі суворо заборонено!
– Точна нє балуєтєсь?
– Так точно.

читати