Завантажити

Начальник штабу корпусу присів на канапку і розстібнув верхній ґудзик френча.
– Тагда налівайтє.
Старшини переглянулися. Сотник Авраменко схвально кивнув. Перед начальником штабу миттю виросла склянка з коричневою духмяною рідиною.
– За мілих дам, – мовив полковник і перекинув у себе вміст склянки.
Вино та коняк повернулися на свої місця. Але жартувати ніхто не наважувався – закусювали мовчки. Начальник штабу почувався явно незручно та пригнічено. Якийсь час він мовчав, немов збирався з думками.
– Панімаю, што порчу вам вєсєль’є, – тон отамана булави не віщував нічого гарного. – Но прашу вас всєх нє увлєкацца гулянкой. Гаспада чєрнашличнікі – ви сайдьотє в Палтавє. Ваш дивізіон па факту – всьо єщьо сотня. Вам прідстаіт німєдлєнна развєрнуть єво да штатнай чіслєннасті. Значковий Корж. Камандующій врємєнна распаложит свій штаб в Палтавє. К абеспєчєнію онава патрудітєсь приступіть нємєдлєнна. Сотнік Горач! Ми с вамі праслєдуєм да Харькава. Я астанусь в Кавягах – в булавє корпуса. А ви атправітєсь в Харькав, прибудєтє в булаву Запарожскай дівізіі і арганізуєтє тщатєльную развєдку прикардоннай паласи. Команда коннай развєдкі засідєлась бєс сваєво камандіра. Вот такіє у мєня для вас новасті, гаспада.
Хвилювання начальника штабу передалося і старшинам, і Тетяні. Вигляд і настрій полковника Парфеніва були промовистішими за його слова.
– Сталося щось погане, пане полковнику? – спитав Артем.
– Сталась, – похмуро відповів отаман булави. – В Харькавє разогнан бальшевіцкій мітінг – чєрвонци разагєтіравалі крестьян-прізивніков. А в ета самає врємя красниє заняли Купянск. І што характерна – нємци ушлі із горада точна за два часа да пріхода красних.
Отаман булави сам налив собі пів чарки коняку.
– Не нравіца мне всьо ета. Ох, нє нравіца!


* * *

Афішні тумби були щільно обклеєні об’явами. Українською мовою з явними галицизмами від імені командира Осадчого корпусу полковника Коновальця киян повідомляли про те, що забороняється агітувати проти Незалежності України, Соборності українських земель, уряду високої Директорії та головного командування військ Української республіки. Об’ява застерігала, що всіх, хто не виконуватиме даного наказу, буде притягнуто до відповідальності за законами військового часу.
– Ну нарешті, – Сергій Шемет вчитувався у кожне слово. – Від самого початку треба було так робити. Дай Боже, аби вони ще й діяли за власними оголошеннями! Що ви думаєте, пане Дмитре?
– Думаю – діятимуть, – відповів Дмитро Донцов. – Я зустрічався із Коновальцем у його штабі. Він мене запевнив, що і він, і Головний Отаман налаштовані рішуче проти совдепів. Червоного бунту вони не допустять.
– Бог в поміч, – Шемета кидало в дрож. У легкому пальто йому було холодно стояти на морозі. – Сподіваюся – Коновалець людина дії. Як він вам, до речі?
Донцов невесело посміхнувся.
– Як вам сказати? Старшина він відданий та чесний – це помітно у розмові. Але, знаєте, він ну дуже молодий. Хлопець раює на високій посаді. Хлопцеві кортить хизуватися перед панянками. А господарство у нього зараз, немов у пропеченого життям генерала. Чи впорається? Не знаю. Та ліпше вже такий командувач, ніж Зелений з Данченком. Ідейний юнак за наших умов кращій за досвідченого крутія.
Сергій Шемет недовірливо поглянув на свого співрозмовника.
– Сталося щось несподіване?
– Паршива ситуація, – коли Донцов хмурив чоло, його орлиний профіль ставав схожим на демонічний. – На одній з останніх нарад Коновалець доповів, що за Січових стрільців він упевнений, але за інше Республіканське військо – не ручатиметься. Дисципліни – жодної, настрої майже більшовицькі. Повстанські загони зараз за всяку ціну намагатимуться переформувати та вислати на кордони. А Січових стрільців зливають з гетьманськими сердюками та переформовують в дивізію.
– Гарне військо зібрав Головний Отаман, – засміявся Шемет. – Не встигли взяти столицю – як довелося опиратися на гетьманські кадри. Але послухаємо, що нам скаже висока Директорія.
Натовп біля входу до Українського клубу хлібороби оминули не зупинившись. Здали у гардероб свої пальта. Увійшли до фойє.
– Боже, кого я бачу? Хлібороби! – почулося в них за спиною. Із розкритими обіймами до них прямував невисокий та круглолиций Арнольд Марголін – один з керівників партії соціалістів-федералістів. – Невже ви не виїхали з Києва разом з гетьманцями? І чого це вас тільки двоє? Де подівся наш відомий шовініст Микола Міхновський?
– Хіба ви не знаєте, пане Арнольде? Пан Міхновський не потребує ніяких запрошень, – Сергій Шемет розлився у веселій посмішці. – Микола Іванович завжди сам приходить туди, де йому цікаво.
– Краще скажіть нам, що тут робиться? – запитав Донцов. – Я бачу, тут зібралося керівництво ледь не всіх українських партій, крім більшовиків. З якого приводу ця нарада?
Арнольд Марголін хитрувато покрутив вуса і відповів голосом, повним солодкої чемності:
– Нас хочуть повідомити про наміри високої Директорії. Соціалісти Винниченка і

читати