Завантажити

командувач Лівобережної групи ще й військо Директорії намагався перетягнути до своїх розташувань. ВІН з жахом уявив собі, що станеться, коли Січові стрільці й справді туди потраплять. За гетьманщини більше половини старшин-галичан переховувалися у полку Болбочана – перетягнути їх на свою сторону запорожцям буде нескладно. А якщо додати до цієї веселої компанії офіцерів-гетьманців…
Очевидно – для офіцерні Болбочан був набагато ріднішим за Республіканський уряд. ВІН поглянув на старшин, що завмерли біля дверей. Всі вони, всі його «синки-запорожці» були ладні помирати спершу за Болбочана і лише потім – за Українську республіку. Жарти в сторону. Панок Болбочан мав під рукою найбільш чисельну та боєздатну військову формацію в країні. А поповнити їх ще й офіцерами… Та додати німців…
А озброїти всю цю панібратію мусив ВІН сам!
Треба було тримати себе в руках. ВІН заговорив про угоди з німцями – визнав, що план і справді дивовижний, але поремствував, що залучити на службу німців їм не дозволить Антанта, позаяк країни Згоди вимагали, аби всі німецькі солдати повернулися додому. Запорожці купилися як діти. Вони щиро сподівалися на допомогу Антанти і не наважилися б зіпсувати з нею стосунки. Звідки їм було знати, що угода з країнами Згоди лишалася тільки наміром? Стосунки з переможцями у війні були жахливо зіпсовані під час протигетьманського повстання, а місія Директорії на переговори з представниками Франції збиралася дуже повільно. Дехто, на кшталт літератора Вови Винниченка, взагалі був проти таких переговорів.
Натомість з офіцерами ВІН обіцяв їм допомогти. ВІН запевнив болбочанових старшин, що контрольна комісія на чолі з начальником контррозвідки Січових стрільців сотником Чайковським вже перевіряє заарештованих офіцерів. Всі, хто не має злочинів у минулому, будуть відправлені до Болбочана. Та скільки їх таких набереться – ВІН не уточнив.
Запорожці не були вдоволені ЙОГО відповідями. Вони явно хотіли щось заперечити, але ВІН припинив ці наміри в зародку – мав для них наостанок смачну цукерку. ВІН підвівся з-за столу і голосно зачитав наказ Головного Отамана республіканського війська про присвоєння командувачу Лівобережною групою полковникові Петру Болбочану звання бригадного отамана – аналога гетьманського генерального хорунжого. Болбочан ставав генералом.
Обличчя запорожців засяяли посмішками.
– Слава! Слава! Слава! – прогорлали вони так, що у вікнах затремтіли шибки.
Болбочан був сильно здивований. Його підлеглі дивилися на нього очима, сповненими обожнювання, а він виглядав розгубленим і щось лепетів про те, що не гідний. Блюзнірство! ВІН заприсягтися міг, що вже увечері Болбочан начепить на свої рамена золоті погони. Ні, не так. Осавули потайки викрадуть його кітель, пришиють генеральські погони і випадково залишать на видному місці. Панські забаганки у всій красі! Нудило від них.
Аудієнція добігла кінця. Запорожці розкланялися і вийшли з зали. Запанувала тиша.
ВІН витер піт з лоба. Відчуття було таке, немов з плечей упав величезний важкий мішок. Все пройшло дуже гарно. Болбочан сказав достатньо, аби він усе зрозумів, проте сам здається нічого не запідозрив. Гаразд. Нехай потішиться золотими погонами.
ВІН взяв зі столу олівець, трохи покрутив у пальцях… і зламав. Лють підкотила під горло. Картини річної давнини пробігли перед його очима, мов у кіно. Завірюха за вікном. Стара хата на околиці села. Півморок, дещо розвіяний світлом гасової лампи. А посеред хати – закутаний у шинель і башлик Болбочан вичитував ЙОМУ, мов школяреві: «Ви зі своїх власних, персональних дрібних мотивів стаєте на перешкоді такому чудовому об’єднанню!..» І очі. Очі старшин-гайдамаків. Очі панка, генерала Прісовського. Очі Петріва, Загродського, Волоха…


* * *

Чобітки тонули у сніговій каші. Притримуючи спідницю, аби не вимазати у багнюці, Тетяна долала замети на звичайному тротуарі. Це виглядало божевіллям – лише тиждень тому тротуари підміталися до появи на вулицях перших перехожих. Не те тепер. Двірники поховалися. Всі вони були службовцями гетьманської Державної варти й тому від нової влади не чекали нічого гарного.
Тетяна сумно поглядала на зачинені ставні вітрин непрацюючих магазинів – їхні хазяї не ризикували відчинятися. Натомість пишним квітом буяли базари. Гладенькі господині розкладали на прилавках своє добро та гостинно закликали до себе покупців. Час від часу від яток чулося галасливе:
– Віддай! Ґвалт! Грабують!
Тетяна озирнулася на крик. Загорнута в хустку баба силилася відібрати свинячу ногу у двох чоловіків в овечих кожухах та кудлатих шапках. Повстанці були невблаганні:
– Заткнися! Не убуде з тебе!
За кілька днів їхнього панування Київ перетворився на розбійницький табір у якому було складно визначити, хто ким керує. Республіканське військо – розрізнені загони селян під загальним керівництвом отаманів Зеленого і Данченка – певно, були ще якось керовані під час боїв, але нині вони, здавалося, сприймали Київ за величезний військовий трофей. Ці зграї й

читати