Завантажити

пускали.
– Це що, гетьманці? – спитала Тетяна.
– Вони, – похмуро відповів Артем.
Дивно, вона так давно мріяла побачити цю мить, коли пихаті прислужники їх світлості гетьмана Всія України будуть отак ганебно рятуватися від наступу республіканців. А зараз вона не відчула нічого. Нічого, крім шаленого співчуття до цих хлопчиків, які щойно билися за свої ідеали.
Вулиця завмерла. Не чути було жодного звуку. Місто немовби перетворилося на величезний цвинтар.
– Така тиша, – промовила Тетяна. – Чути, як пташка пір’я чистить. Наче ані людей нема, ані війни навколо. Так незвично!
– Пусте, – відповів запорожець. – Я вже наслухався. На війні.
Десь здалеку долинув ледь помітний гул, який помалу наростав і скоро перетворився в цокання кількох десятків копит. Під вікнами проскакали вершники. Сірі селянські свитки, баранячі кожухи та кудлаті шапки з невміло пришитими шликами визначали військову належність цих вояків. Це були повстанці, селяни з сусідніх сел. Свої.
– Це що, республіканці? – спитала Тетяна.
Військо Директорії аж ніяк не скидалося на школенні сотні запорожців. Тетяні раптом пригадалися грабіжники з потягу – республіканське військо було схоже більше як раз на них.
– Республіканці, – відповів Артем. – Петлюрівці.
Його байдужливо-зневажливий тон зачепив Тетяну, і вона зрозуміла, що далі мовчати не може.
– Артеме, я хотіла перепросити, – мовила вона. – За вчорашнє. Ну, ти розумієш. Я… я була надто сувора з тобою.
Він поглянув на неї. В його очах не було злості або кривди, а були лише втома і запитання. Мовляв, що ти хочеш цим сказати?
– Артеме, я все розумію. Я розумію, що ти до мене не байдужий. Я давно це помітила. І повелася як егоїстка. Я поводилася надто вільно і подарувала тобі надію. А в підсумку ледве не втратила вірного друга. Пробач мені.
З вікна почувся мірний гуркіт. На вулицю зайшла колона якогось невідомого загону. Це також були повстанці – нерівний строй, кожухи та неголені пики видавали їх з головою. Вояцтво старанно чеканило крок і слухняно виконувало команди своїх командирів.
Тетяна знову поглянула на запорожця.
– Артеме. Я… Я не можу відповісти на твої почуття. Так вже склалося.
– Та пусте, – відповів хлопець і щиро посміхнувся. Як раніше. І ця посмішка зігріла душу дівчини краще за будь-які слова. – Ти мене неправильно зрозуміла – я тебе неправильно зрозумів. Кожен думав про своє, а в підсумку вийшов повний гармидер. Як завжди у нас, в Україні.
Вона засміялася.
– Але ж це не заважає нам лишатися добрими друзями? – спитала Тетяна.
– Авжеж, – відповів Артем і простягнув їй свою широку долоню.
Вона поклала в неї свою тендітну ручку. З-за вікна почулося хлопання підошов по бруківці. Уздовж вулиці бігла зграя хлопчиків:
– Відчиняйте! Все скінчилося! Гетьман зрікся влади!
Вона зітхнула з легкістю. Він насупив лоба. А з вікна лунали дзвінкі голоси:
– Кінець гетьманщині! Кінець Українській Державі!



ЧАСТИНА ДРУГА. НАШЕСТЯ.


ЙОМУ була огидна ця зустріч. За всяку ціну ВІН хотів її уникнути, але не міг відмовити Болбочану. Командувач Лівобережної групи приїхав зі своїм штабом, до Києва зразу ж по зреченню Скоропадського та зажадав зустрічі з НИМ.
Посланці, відправлені до Болбочана, всі одностайно повідомили, що запорожці дуже гарно інформовані про обстановку в гетьманському Києві, у тому числі – про глумливі згадки Винниченка та Шаповала щодо самих запорожців. Напевне – Болбочан мав у столиці і власну агентуру, і прибічників з числа політиків. Це означало, що ВІН мав докласти усіх можливих зусиль, аби в штабі запорожців не виникло підозр щодо ставлення до них ЙОГО особисто. ВІН мусив переконати їх у своїй прихильності.
Двері розчинилися. До зали увійшли, відсалютували шаблями та завмерли по стійці струнко троє старшин у синіх черкесках – усім відомі чорношличники. Мимохідь ВІН замилувався. Контраст був разючий: біля дверей витягнулися один пан-аристократ (гарні риси обличчя та неспішно-пихаті рухи), один – типовий «садок вишневий коло хати» (простецькі закручені вуса та бичачий погляд) і один типовий міщанчик (не те, не се). Немовби навмисно почет Болбочана склали представники трьох основних верств України.
Осавули-запорожці завмерли між дверима і ЙОГО столом. І аж тоді до зали завітали головні гості – командувач Лівобережної групи в супроводі двох штабних старшин, як на підбір – поляка та росіянина.
Головний Отаман відступив перед колишнім газетним редактором, ЙОГО потішила ця сцена, ніби цілковито списана з епізоду появи лицаря-тамплієра в романі Вальтера Скотта: на зустріч Болбочан заявився разом з двома товаришами-іноземцями в супроводі двох зброєносців-ад’ютантів та під охороною «сарацинів»-чорношличників. ЙОГО завжди дивувала ця схильність офіцерства до зовнішнього ефекту. Хоч смійся!
Натомість доводилося уважно слухати. Коротко, але барвисто командувач Лівобережної групи передав Директорії привіт від республіканських Харкова, Полтави, Катеринослава та

читати