Завантажити

соціалістичних партій уже навідувалися до полків Республіканської дивізії і скаржилися на низьку політичну свідомість і консерватизм запорожців. Але принаймні все проходило тихо-мирно.
На чорношличників слова агітаторів подіяли, мов червоне дрантя на бугая. Протягом всієї промови обличчя козаків виказували спершу подив, потім обурення і зрештою їхні очі запалали несамовитою люттю. «Що він верзе, хлопці? – заревіли козаки з місць. – Це наші старшини нас дурять і окрадають?! Які солдатські комітети? Який, в дідька, інтернаціонал? Та це ж більшовицька пропаганда!» «Самостійна Україна – буржуйський забобон, кажеш? То це за буржуйський забобон я брата поховав?» «Падлюки червоні!» «Та чого їх слухати? Канчуків їм хлопці, і алюр – три хрести!»
З казарм кінного дивізіону агітатори потрапили прямісінько до лікарні. В канцелярії губерніального комісара здійнялася буря – до Києва полетіли роздратовані доповіді про свавілля чорношличників. Київ промовчав. А командир дивізіону склав командуванню свій рапорт – про покарання більшовицьких агітаторів. Реакція командування Республіканської дивізії на подію приголомшила соціалістів остаточно – своїм наказом командувач подякував Чорним Шликам за проявлену пильність. Для соціалістичних агітаторів настали скрутні часи. Коли вони зажадали провести політбесіду з бійцями полку імені Мазепи, командир полку зі сміхом запропонував їм провести зустріч на стрільбищі. Збурений комісаріат зібрав розширене засідання за участі представників осередків партій есдеків та есерів і запросив туди командира дивізіону Чорних Шликів. Засідання жадало, аби винуватці побиття були видані владі. «Прийдіть і візьміть», – розсміявся їм в обличчя сотник Римський-Корсаков.
І от тепер про підтримку чорношличників заявив командувач Полтавського корпусу. Андрієвський нашорошив вуха. Аби так упевнено піти проти влади, полковник Кудрявцев мусив мати дуже вагомі причини.
– Ви чули що головне командування війська УНР об’явило призив десяти років народження? Я мусив на свій страх і ризик відмінити цей наказ, – свої слова командувач Полтавського корпусу підкріпив твердим пронизливим поглядом. – Для призову я не маю в достатній кількості ані приміщень, ані припасів, ані одностроїв. Мені бракує старшин, нарешті. Я призиваю лише два роки, і за законом за таке самоуправство мене треба карати на смерть. Але призов десяти років створить безлад та розруху по цілій Полтавщині.
– Як це так? – Андрієвський був цілком щиро здивований.
– А так, пане Вікторе. От дивіться. Зберемо ми до казарм кілька тисяч молодиків. Але ж це ще не військо, – ясно та просто пояснював полковник. – Призовників треба навчати. Їх треба муштрувати на плацу. Треба тренувати їх вправлятися зі зброєю та амуніцією. Треба виховувати дисципліну, спаювати колективи. А хто буде все це робити?
– А хіба старшин ви не призиваєте? – спитав Андрієвський.
Полковник Кудрявцев похмуро глянув у стелю.
– У мене по казармах зараз сидять кілька сотень старшин, призваних на службу іще гетьманом, – полковник говорив відсторонено, тема була украй слизька. – Ці люди не брали участі у протигетьманському повстанні і не втекли на Дон. Їм байдуже, під яким прапором битися, аби тільки проти більшовиків. І от уявіть: маючи такий резерв, я не можу прийняти його на службу, бо наказ Директорії вимагає від мене приймати тільки перевірених прихильників українського діла. А старшини ці, переважно, навіть українською не говорять. Натомість серед них – артилеристи, інженери, кулеметники, інтенданти, штабні оператори. Таких фахівців іще пошукати. Розумієте? Призначити на командні посади я їх не можу. І що робити з ними – не знаю. За колючий дріт садити та розстрілювати, як більшовики, – хай мене Бог милує, а відпустити їх – підуть до Денікіна і воюватимуть проти нас.
– Запропонуйте тим офіцерам дати розписку, що вони словом честі присягаються ніколи не воювати проти українського війська, – відповів Андрієвський. – Тих, хто відмовиться, – видаляйте з України. А за тими, хто лишиться, – встановіть догляд. Помітите щось осудливе – віддавайте під суд, а не помітите – то й слава Богу. Серед офіцерів є чимало нейтралів, тобто абсолютно аполітичних людей, які будуть згодні служити особисто вам. А там послужать, повоюють – може, ще й переконаними самостійниками стануть?
Полковник насупив брови.
– Це порушення наказу, пане Вікторе. Потім цих офіцерів моєю милістю можуть взагалі із армії викинути. Але це ще –не біда. Старшини – люди керовані, з ними завжди домовитися можна. А що мені робити з розкладеною солдатською масою? Ви бачили «солдатіков», які нещодавно тинялися містом?
Віктор Андрієвський кивнув, це було мерзотне видовище. Юрби призовників у новенькій формі, вдягнутій як кому заманеться, ліниво чимчикували вулицями, лузали насіння, курили, співали якихось непристойних пісень. Вони чіплялися до дівчат та обкрадали торговок. Міщани шарахалися від таких «захисничків».
– Почали ми призивати людей, – пояснював полковник. – І понабивалося до

читати