Завантажити

нас досхочу сільських гультіпак та шибайголів. У перший же день – мітинг. Всі розмови на тому мітингу, мовляв, що проти Антанти та Денікіна воювати вони – залюбки, а проти товариша Леніна – зась. Уявляєте? Своїми руками ми більшовицьке кубло посеред Полтави створили.
Андрієвський своїм вухам не повірив:
– Послухайте, пане полковнику. Мої однопартійці здебільшого – селяни-хазяї. Я чудово знаю настрої на селі. І я не чув про якусь значну підтримку більшовизму в тих колах. Навпаки – село ще добряче пам’ятає грудень сімнадцятого – грабунки, ґвалт і свавілля. Звідкіля такі призовники? Що за маячня?
Полковник гірко посміхнувся:
– Пане Вікторе, я теж іще нещодавно вчителював, і про «підтримку» більшовиків селянами добряче обізнаний, – полковник схрестив руки і сперся ліктями о стіл. У такій позі він став схожий на звичайного сільського дядька. – А ще я обізнаний про те, що після повалення гетьмана, селами прокотилася хвиля нападів на господарства хліборобів, вільних козаків та просто активних хазяїв. Нападали загони з місцевої голоти та гультіпак, і прикривалися вони мандатами за підписом Головного Отамана Симона Петлюри. Ми перевірили кілька таких мандатів – усе справжнє. Як наслідок нападів, хлібороби і самі в армію не йдуть, і дітей та родичів своїх не пускають – вони охороняють своє майно. Натомість у частини набиваються або «бєднєйшиє», або – відверті агітатори більшовиків. Я помітив, серед солдат основна маса – більш-менш керована. Але верховодить ними пара десятків нахаб, які відверто нехтують наказами і хизуються своєю зневагою до старшин.
– І що ж ви зробили з ними?
Полковник саркастично посміхнувся:
– По домівках я їх розігнав. Об’явив їм відпустку до нових розпоряджень. Розбіглися! Ще й казенні шинелі прихопили. Дякувати Богу – зброї я їм не дав.
У Віктора Андрієвського очі рогом полізли:
– Пане полковнику, ви розумієте, що ви кажете? – почуте не лізло Андрієвському у голову. – У вас ледь не стався бунт новобранців, а ви їх – додому? Та це ж зухвала робота більшовицьких ревкомів! Це ж вони співають молоді казочки про всесвітню рівність та нацьковують її на українську владу. Їх не додому – їх під суд треба було. А намовників – розстріляти як провокаторів.
Полковник відкинувся на спинку крісла та склав руки на столі:
– Пане Вікторе, я не перший рік ношу погони, – голос військового комісара став твердішим за дубову колоду. – Що робити з панікером, боягузом та провокатором, вже повірте, я знаю не з чуток. За нормальних умов у мене працював би тут польовий суд. Але. Я вже маю кілька доган від влади за «репресії через партійну ознаку», тобто за недопущення в частини агітаторів від есдеків та есерів. У нас же тепер демократія – соціальна справедливість і братерське порозуміння між козаками та старшинами. Кажете, від більшовицької брехні лікувати? А що мені робити з брехунами від есерів та соціал-демократів, які до призовників зі своїми прокламаціями прибігали ледь не щодня?
Віктор Андрієвський склав руки на грудях і насупився. Його переповнювали почуття.
– Цих агітаторів… – вирвалося в нього само собою.
Полковник Кудрявцев розквітнув посмішкою:
– Розумієте тепер, чому я підтримую Чорних Шликів? Тільки зважте на те, що чорношличники святіші за Папу Римського – у реакційності чи симпатіях до Денікіна їх, у здоровому глузді, не звинуватить ніхто. А я розігнати соціалістичних базікал можу хіба що силами тих самих офіцерів, про яких вам розповідав. І якщо я це зроблю, мене назвуть навіть не реакціонером – мене звинуватять у чорносотенному офіцерському заколоті і розстріляють. Тому своїх «бєднєйших» я можу хіба що пожурити. Дякувати Богу – після чорношличників соціалістичні базікала до воріт казарм підійдуть ще не скоро.
Андрієвський мовчазно перетравлював почуте. Гіркі були їхні справи, якщо представники Директорії на місцях замість перешкоджати більшовикам фактично з ними співпрацювали. За вікном поторохкав візок. Сонячний промінь повільно повз по столу військового комісара.
– Скажіть, а чому ви звернулися до мене? – спитав пан Віктор.
– До кого ж іще? – знизав плечима полковник. – Серед всієї цієї зграї соціалістичних підгавкувачів, ваша партія – ледь не єдина притомна.
Рішення виникло саме собою.
– У вас знайдеться кілька чистих папірців та олівець?
Здивований полковник витяг з шухляди все потрібне. Андрієвський поклав перед собою чистий аркуш.
– Я задаватиму вам питання. А ви відповідайте. Я візьму у вас інтерв’ю, і ми опублікуємо його в газеті «Полтавська громада». Демократія – так демократія.


* * *

Двірник і візник обережно складали на віз тюки та чемодани, зібрані на тротуарі. Піраміду з речей довелося обійти дорогою. Тетяна наблизилася до дверей. Назустріч їй вийшов високий чоловік в окулярах і дорожньому пальто.
– Тетянко? Вітаю. Ти в гості? Ой, невчасно. Ми, як бачиш, в мандри зібралися.
– Ви від’їжджаєте? – Тетяна здивувалася. Ще вчора подружка нічого не казала їй про такий намір, а тепер про це

читати