Завантажити

долинали ніжні звуки скрипки.
– Що тобі сказати? – розповідала Тетяна. – Подружки роз’їхалися. Танцювати ніхто не ходить – всі бояться потрапити більшовикам на очі. Люди сидять по маленьких кав’ярнях та шинках або взагалі вдома відсиджуються.
– Цілком обачно з їхнього боку, – зауважив Артем. – Як казав хтось із класиків, великі історичні переміни краще пересиджувати вдома.
Тетяна саркастично посміхнулася.
– Мені що до їхньої обачливості? Покупці всі розбіглися. Ті, хто заходять – купують тільки найбільш дешеве та дебеле. Чує моє серце, що до моменту коли я зможу продати товари, привезені з Києва, – вони вже безнадійно вийдуть з моди.
– Можна подивитися на ситуацію інакше, – весело заперечив Артем. – Поки до Харкова не доїдуть новітні модні зразки, твої товари стануть піком продажів.
– Твої б слова та Богу у вуха, – засміялася Тетяна разом із ним.
З широкої та просторої Німецької вулиці вони звернули на вузеньку Чорноглазівську. Зупинилися біля двоповерхового будинку, весь перший поверх якого займав магазин «Мадемуазель Журба. Панчохи і білизна». Тетяна жила на другому поверсі прямо над магазином. Дівчина зупинилася біля кованої хвірточки.
– Ну, от ми й прийшли.
– Затишно тут у тебе, – зауважив Артем. – Тільки для торгівлі місце якесь невдале. Багато людей тут не ходять.
– Багато ви знаєтеся на комерції, пане старшина-розвідник, – зауважила вона жартівливо. – Тут за рогом жіноча гімназія, а далі по Німецькій – жіноча недільна школа. Гімназистки, їхні сестри, їхні матусі – то все мої клієнтки. Подекуди мені самій доводиться виходити у зал – дівчатам на допомогу.
Сутінки навколо них швидко перетворювалися на темряву.
– Піду я, – сказала Тетяна. – Дякую тобі за приємний вечір. Дякую за те, що обнадіяв.
– Завжди будь ласка, – відповів старшина. – Добраніч.
Вона зайшла у двір. Подумала. Озирнулася.
– Артеме, – покликала вона. – Я у суботу хочу піти в театр. Давай підемо разом.
– У суботу я не зможу, – старшина усе ще стояв біля хвіртки і чекав, поки вона увійде до будинку. – Має ж хтось стерегти Харків від червінців?
– Тоді заходь на Новий рік. З дівчатами познайомлю. Потанцюємо. Прийдеш?
– Старатимуся.
– Я чекатиму.
Тетяна не бачила, як на Німецькій вулиці він зловив першого ж візника. Коні летіли. Візок підкидало на ресорах. Артем заздалегідь сунув візникові гроші і біля вокзалу зістрибнув, не чекаючи зупинки. На пероні до нього кинувся Ясько.
– Пане сотнику, ну де ж ви були?! Я вже хвилююся. Потяг під парами – два свистки дали.
Дівчина поставила чайник і заходилася нарізати хліб. У цей момент на вокзалі рушив потяг. Артем стояв біля зсувних воріт вагону-теплушки і вглядався в далечінь, ніби хотів побачити у маленькому вікні ледь помітне світло. З його губ злетіли слова:
– Я старатимуся.
_______________
* A la guerre comme a la guerre – (франц.) На війні як на війні.


* * *

На березі річки свистіли пилки та цюкали сокири. Юрба людей у сірих шинелях завзято валила дерева, пиляла стовбури і переносила обстругані палі. Вони будували міст. Артем прибрав від очей бінокль. Людьми, які працюють із задоволенням, милуватися можна без кінця. Але це був не той випадок. Люди в шинелях були солдатами ворожої армії, які на українських теренах будували міст для наступу свого війська.
З-за спини почулися лайка козаків та придушені крики. Артем озирнувся. Джура та ще двоє розвідників притягли та кинули до його ніг зв’язаного чоловіка у папасі з червоною стрічкою та з кляпом в роті.
– От, пане сотнику, язика зловили, – похвалився Ясько. – До вітру, зараза, побіг, ну, тут ми його…
– Розв’яжіть, – наказав старшина.
Язик був молодий і явно не з робітників та селян. Далеко не робочі білі руки та розумні, хоча й перелякані очі видавали в ньому людину з освітою. Командир? Комісар? Штабіст? Старшину влаштовували усі три варіанти.
Артем зазирнув язикові в очі та мовив цілком байдуже:
– Ви мусите збагнути, – з досвіду він знав, що саме такий тон найкраще діяв на переляканих людей, – у ваших же інтересах сказати нам правду.
Неборак хлопав очима і весь трусився від переляку. Його щелепа безупинно скакала вгору-вниз.
– Я… Я… Я нє панімаю…
– Хлопці! Та він же москаль! – зареготав Ясько.
Язик сахнувся, мов від електричного струму: Ясько торкнувся до його шиї кінцем фінки.
Артем заговорив російською:
– Вибар у вас нібагатий. Ілі ви дакажитє нам, шо прідставляітє для нас інтірєс. Ілі ми станєм паслєднімі каво ви відітє в жизні. Врємєні у нас в абрєз. Начну с прастих вапросав. Какая часть стаіт в Валчанскє?
– В Валчанскє нєт красних частєй, – застрочив язик немов з кулемета. – Валчанск заняла банда Чєрєдняка. Он наш саюзнік, но вапще – анархіст. Єво бандіти ізрубілі саблями ваєнрєвком. В Валчанск сєчас пєрібрасивают інтернацианалістав… кітайцев с пріказам витєсніть банду Чєрєдняка в петлюравск… ну то єсть… в ваш тил.
– Досить, – обірвав його Артемі повернувся до своїх розвідників.

читати