Завантажити

повідомляв її батько. – Де це ви зібралися? Надовго?
– Судячи з усього – так, – відповів той. – Повернемося зразу, як тут все владнається. Знаєш, так не хочеться вдруге потрапляти під більшовицьку косарку! За інших умов ми, звісно, поїхали б потягом. Але ж ти бачиш: ходять тільки товарні вагони, та й в них – не сядеш.
У Тетяни прохололо в грудях – настільки несподіваною для неї була ця новина. Сама вона до рідного міста щойно повернулася. Подружки до її появи поставилися по-різному, переважно – дуже обережно питали, чи все гаразд у Києві і чого це вона так поспішала приїхати? Просте пояснення, що вона скучила за домом, наражалося на здивовані і недовірливі погляди. Їй розповіли, що кілька товаришок терміново виїхали з міста разом з батьками. Прибігли попрощатися знайомі дівчата. І от тепер…
Емоції клубком підкотили під горло.
– Дядьку Панасе, як же так? – розгублено спитала дівчина. – Невже ви залишаєте Харків? Але чому?
– А що робити, Таню? – у дверях з’явилася її подружка у темному пальто та скромному капелюшку. – На що сподіватися? Більшовики вже у Білгороді. До нас – дрючком кинути.
– Але ж Харків іще не захоплений… – емоції Тетяну переповнювали, і з її спроб говорити спокійно нічого не виходило. – Чому ви думаєте, що його не втримають? Дядько Панасе, ви стільки розповідали мені про нашу історію. Ви так пишалися завжди нашою військовою славою! Чому тепер ви не вірите у перемогу?
– Таню, Таню, – сумно здихнув батько подруги. – Ти стала просто викапана твій батько. Що тобі сказати? Певно – доля у нас така. Варто нам позбутися одного тирана – як набігає інший, і дай Бог аби тільки один. Пам’ятаєш, за Хмельницького…
– Гарно тобі говорити, Таню, – підтримала батька її подруга. – А сама ти маму чомусь із села не повертаєш.
– Так, не повертаю, – відповіла Тетяна. – Але й сама нікуди не їду.
Подружка збурилася. Рум’яні вилиці і стиснуті губи були прелюдією запеклої суперечки.
– А що ми можемо зробити? Чим нам допомогти своїй країні? Хіба ти не бачиш – козаків у нас жменька. А більшовиків, кажуть, незчисленні орди!
– Коли була війна, ми збирали для потреб війська гроші, ми працювали з тобою санітарками у шпиталі, – відповіла Тетяна. – Хто сказав, що нашим козакам все це не знадобиться? Зрештою, чому я мушу тікати? Тут мій дім. Тут мій магазин. Тут мій…
– Кавалер, – вставила подруга і грайливо розсміялася. – І не треба приховувати, що до міста ти приїхала військовим потягом – серед дівчат тільки й розмов про це. А ще кажуть, тебе до дому та-а-акий офіцер-кіннотник супроводжував!
Розмови не склалося. Тетяна попрощалася і задумливо попрямувала тротуаром. Біля неї зупинялися двоколки – візники пропонували прокатати з вітерцем. Брудні стіни будинків біля землі ставали зовсім темними, і важко було зрозуміти, де починався тротуар. Голі дерева завмерли мов величезні кістяки. Підталий сніг зібрався у калюжі і неприємно хлюпав під чобітками.
Дорога вивела її до вокзалу. По вухах вдарили галас, лайка, дитячий плач та жіночі репетування. Вокзал весь був просто обсаджений людьми. На майданчиках, на проходах і просто на снігу, на тюках і чемоданах сиділи ремісники і майстрові, студенти і купчихи, інтелігенти і пралі. Ближче до перонів розмови людей складалися в один суцільний гамір. Всі з нетерпінням чекали на потяги. Варто було вагонам завмерти біля перону, як починався справжній штурм.
До вокзалу іти розхотілося, і Тетяна рушила вздовж Олександрівської вулиці. На розі з Коцарською дорогу їй перетнула колона козаків, які вправно марширували бруківкою. Це були не запорожці. Ставні вусаті хлопці в бекешах і черкесках нагадували повстанців з Києва – усім, крім виправки. Команди старшин виконувалися чітко, мов на параді. Вулицею крокували бійці Харківсько-Слобідського кошу – військової частини, складеної з вільних козаків Слобожанщини.
– Юна панна сумує? – пролунав з-за спини до болю знайомий голос.
Вона озирнулася. Не впізнала. Озирнулася знов. І заціпеніла.
– Ти?.. Ти… схожий на горця з оповідання Льва Толстого.
У вовчій шапці та темно-сірій бурці Артем здавався незвично диким та агресивним. Його лукавий погляд посилював враження.
– Ай дівчина-красуня! – заговорив він, смішно вдаючи кавказький акцент. – Ай, на вулицях цих багнюка, а в горах хмари біліші снігу. Ай, вкраду я тебе та уведу до свого аулу, аби прикрашала ти оселю мою!
– Повернеш, – Тетяна спробувала скинути з себе похмурість та посміхнутися. – Та ще й доплатиш, аби мати назад забрала.
Артем кумедно засмутився:
– Тоді вкраду лише до найближчої кав’ярні, – сказав він уже без тіні акценту.
Кав’ярня навертала на романтичний настрій. За багато сотень верст від моря Артем з Тетяною потрапили в суцільно морське середовище, де вздовж стін були натягнуті линви та мотузкові сходи, а стільниці були підвішені до стелі. Навіть цукорниці на столах були стилізовані під якорі. Віконця, які зовні виглядали цілком звично, всередині були забрані у дерев’яні віконниці по формі ілюмінаторів.

читати