Завантажити

пане сотнику, порядок. Вставайте. Поки ви тут балакали, я через кухню прохід знайшов.
Вбитого русявого джура перетяг на кухню. Артем вхопив дівчину за плечі, струснув і розвернув до себе обличчям:
– Таню! Таню! Це я! Все гаразд. Я з тобою.
Вона заревіла і вткнулася йому в плече. Невчасно. Артем бачив – дівчина знаходилася в глибокому ступорі. Струснув знову.
– Таню, не час! Зберися. Я за тобою – треба уходити. Зможеш перевдягтися?
– Зможу, – відповіла вона, давлячись сльозами.
– В дорожню теплу сукну. Як у село. Бери документи, гроші, коштовності. Зміну білизни та пару светрів. Мерщій.
Вона рухалася, мов заведена, явно не до кінця розуміючи, що і навіщо робить. Просто виконувала його накази. Потрясіння від щойно пережитого було таке, що Артем всерйоз боявся, аби дівчина не впала непритомна. У коридорі він перебрав її взуття і вибрав найміцніші шкіряні чобітки. Тетяна вдягнула подане ним темне тепле пальто і заходилася приміряти модний капелюх.
– Тобі повилазило? – рикнув Артем. – Кілька хусток накрути, як селянка. І торбу свою давай, я сам понесу.
Нарешті зібралися й вийшли. Двері квартири Артем не зачиняв – уже не бачив сенсу. Біля виходу зупинився.
– Таню, слухай мене уважно. Зараз ти робитимеш все, що я скажу, і так, як я скажу. Скажу стрибати – стрибай. Скажу падати – падай. Нічого не скажу – нічого не роби. Зрозуміла?
Вона перелякано закивала. Артем вивільнив з кобури парабелум.
– З Богом.
На дворі вихід перегородила розстрільня озброєних з червоними стрічками на шапках. Вона прилинула під його руку.
– Всьо пітлюравци, дабєгалісь. Брасай аружиє.
«Кінець», – він не збирався віддавати їм Тетяну.
– Лягай! – пролунало з-за спин.
Під її коліна ногу і на землю. Загриміла черга льюїса. Бахнули карабіни. Червоних здуло. Ясько підхопився на ноги скинув рушницю і добив червінця з гранатою. З магазина вибіг Архипич.
– Сайонара*, як кажуть японці. Як ви?
Артем кивнув, нормально, мовляв. На подвір’я збіглися козаки.
– Забиратися треба, – мовив один з розвідників. – Зараз на нас вся Червона армія навалить.
– Всі в зборі? – спитав Артем. – Вперед!
Тепер бігли навпростець – Німецькою вулицею. Розвідники пересувалися ланцюжком, задні прикривали передніх, а десь посередині Артем тягнув захекану Тетяну. Він міцно тримав її за руку. За потреби він міг її втримати на повороті або підтримати при падінні. Серце шалено калатало. Попри всю небезпеку, про яку казали розвідники, тепер він раював від щастя. Вона була з ним – а значить, і вокзалу вони дістануться. Інакше й бути не могло.
Біля Миколаївської церкви вони ніс до носа стикнулися з групою більшовиків. Шаблі з піхов!
– Па-а-аскуди! – загорлали козаки.
Артем притиснув Тетяну до стіни і стиснув в обіймах. Забагато пережила дівчина за один день, аби милуватися як його козаки батували шаблями живих людей. Досить було й того, що їй довелося перескакувати через калюжі крові і трупи. Дівчина мовчала. Артем знав цей стан отупіння від надто сильних вражень. Рано чи пізно він мав вибухнути бурною істерикою, але поки що влаштовував розвідника найбільше.
У готелі, де містився штаб, було пусто і самотньо. Біля мосту – ані душі. Розвідники перебігли Лопань. Вдарили постріли. Скрикнули поранені. Артем затягнув дівчину за кам’яний бордюр, притис до бруківки і оглянув своє вояцтво. Один козак лежав в калюжі крові без рухів. Другий борсався, силячись підтягнути побиті ноги.
– Почекай, зараз витягнемо, – гукнув Архипич. – Хлопці! Вогонь.
На тому березі вже зібралася група людей у шинелях кольору фельдграу*. Кулі притиснули їх до землі. Пораненого розвідника затягли за дерево.
– Ні, облиште мене, – ревів той. – Дайте кулемета і лишіть.
– Тебе що, в голову поранили?! – крикнув Артем. – Хто тебе лишить?
– Облиште, бо самі загинете!
Артем поглянув на Архипича. Підстраршина кивнув. Пораненому козакові підтягнули льюїса. У шапку кожен розвідник поклав по гранаті. Попрощалися швидко.
Грюкіт чобіт по залитій сніговою кашею бруківці змішувався зі стрекотом кулемета за їхніми спинами. Час від часу стрекіт уривався вибухом гранати. Відновлювався знову. Потім бахнуло, мов від кількох гранат водночас. Кулемет замовчав.
Архипич гірко сплюнув у сніг.
– Тікусьо*, як кажуть японці.
– Дивіться, – скрикнув козак попереду.
Дорогу їм перерізала група солдатів у шинелях та німецьких шоломах.
– Розстрільню, – скомандував Артем. – Вогонь.
Рушниці змусили німців сховатися, але не втекти. Кулі засвистіли над їхніми головами. Розвідники залягли в коло і це їх врятувало – невдовзі сталеві шоломи з’явилися у них за спинами. Артем притиснув дівчину до землі під стіною будинку, відповз та витяг з кобури парабелум. Набої витрачав економно – тільки по тих, хто проривався ближче за відстань бою карабіна. Стикнувшись з украй прицільною стрільбою, німці відступили і залягли.
– Набої скінчилися, – гукнув Архипич. Він стріляв з карабіну пораненого і запасу не мав.
–

читати