Завантажити

було щось робити.
– Пане Дмитре, ще одне, – вивів його із задуми Сергій Шемет. – Коновалець, так, мов між іншим, пригадав, що ви потрапили під особливу увагу влади. Начальник контррозвідки Осадчого корпусу сотник Юліан Чайковський отримав наказ встановити за вами стеження і за всяку ціну віднайти ваші контакти з гетьманцями.
Донцов здивовано поглянув на співрозмовника і все зрозумів:
– Не забув мені Винниченко нашої вельми гарячої дискусії. Він мені теж відпочити за кордоном радив.
Сергій Шемет відсунув чашку і склав руки на столі.
– Дмитре Івановичу, не треба з цим жартувати, – промовив він стурбовано. – Ви знаєте Винниченка – від нього будь-чого чекати можна. Я й так дивувався, що ми без перешкод вийшли тоді з Українського дому. Дмитре Івановичу, я негайно телеграфую у Відень Липинському, аби він вас зустрів. Вам треба негайно виїхати з країни.
Донцов спохмурнів і насупився.
– Ми таке пережили. А тепер ви кажете, що я маю просто втекти?
– Україна потребує вашої голови – відповів Шемет. – Ваша голова не мусить впасти через якихось соціалістичних параноїків. Вам справді треба відпочити. Ви повернетеся, коли усе владнається.
Сергій Шемет тоді й припустити не міг, що Дмитро Донцов більше ніколи не побачить України.
_______________
«Фіолетове випромінювання» – загадковий міф часів перших місяців влади Директорії. У мемуарах багатьох сучасників згадується ця «диво-зброя», яка, мовляв, існувала у французів, була здатна осліплювати маси ворогів і яку союзники нібито збиралися надати українцям.


* * *

Гамір за дверима не стихав ані на хвилину. Він то звучав несамовитою какофонією голосів, то зливався в якийсь незрозумілий суцільний гул, то розкладався на фрази і речення. Суміш зі сміху, лайки, ремства та похвальби помалу виводила Тетяну з забуття.
Несподівано гамір склався в розмову.
– Не подобається мені цей наступ. Самі дивіться. Стара Запорізька дивізія знесилена і розшматована на частини. Харківської робочої дружини вже нема – влита до Слобідського кошу. Сам кіш зменшився уполовину. Гайдамацький та Богданівський полки у Мерефі і від нас відрізані. В наявності маємо тільки полк імені Дорошенка, він обороняє від більшовиків Люботин. Слобожанці під Костянтиноградом б’ються з бандою Матяша. Кармалюківці перекинути у Полтаву – стерегти місто від банди Шинкаря. В Республіканській дивізії справи не кращі: дивізіон Чорних Шликів ганяє Махна під Лозовою, а полк імені Богуна охороняє склади у Селещині. В розпорядженні штабу дивізії лишилося три полки. Цими силами штаб корпусу сподівається оточити Харків і вибити більшовиків? Смішно!
– Я розумію. Але збагніть і ви. До булави корпусу уже дзвонили і військовий міністр, і отаман Головної булави, і Головний Отаман. Від нас вимагають повернути Харків за будь-яку ціну. Доведеться ризикнути. Полки Чорноморської дивізії вантажаться у Конотопі і скоро прибудуть. Крім того, мусять підійти Січові стрільці…
Тетяна затиснула вуха. Вона не хотіла слухати про війну. Вона не хотіла розтуляти очей. Не хотіла виходити з кімнати, у якій залишив її Артем. Світ, ще донедавна такий лагідний і привітний, насправді виявився жахливим. В ньому ґвалтували і принижували. Там вбивали. Молодих здорових парубків рубали шаблями і різали з кулеметів. Тетяна міцніше заплющила очі. Вона боялася лишатися зі світом сам-на-сам.
А гамір з-за дверей не бажав стихати, і дівчина знову чула:
– Наливайківці повідомляють: «Веду бій у Вільшанах. Запеклий опір більшовиків. Маневруємо, проводимо розвідку. Шукаємо шпарини».
– Прийняв. Наливайківців посилити гарматним дивізіоном Алмазова.
– З Пісочина. Москалі рвуться до Люботина. Два куреня Дорошенківців ставлять оборону. Просять боєприпасів та вивозу поранених.
– Передати на санпотяг. Що з відправкою Чорноморської дивізії? Ешелони слідують до нас? Що Суми та Богодухів?
– Мовчать.
Голоси говорили настільки спокійно, немов узгоджували розміщення рекламної колекції або закупівлю нових меблів до крамниці. Тетяні це здалося знущанням. Як можна так спокійно і навіть байдуже говорити про життя і смерть сотень людей?
Голоси долинали знову і приносили нові й нові загадки. Тетяна погано пам’ятала, як вона потрапила в цю невеличку кімнату з маленьким вікном, трьома тапчанами та грубим дерев’яним столом. У пам’яті спливали лише качання вагону, заморені обличчя козаків та Артем, який приніс її сюди, змусив випити кружку огидного селянського самогону та бережно накрив ковдрою. Далі – пустота. Провалля, забуття і гамір.
Той самий, що й зараз долинав з-за дверей.
– Наливайківці звітують! Другий курінь прорвав оборону червінців і успішно розвиває наступ. Третій курінь сунув в обхід.
– Поповнити їх боєприпасами. І санчастину до роботи. Знаю я ці успіхи…
– Що Богодухів?
– Мовчить. Ешелонів нема.
Страх відступав. Тетяна помалу починала ставити собі питання: де вона, де зник Артем, що за гамір, нарешті долинав з-за дверей? Вона визирнула у вікно. Крізь закопчене

читати