Електронна бібліотека/Проза

так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
СкорописСергій Жадан
Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
Лиця (новела)Віктор Палинський
Золота нива (новела)Віктор Палинський
Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Завантажити

шльондри. Тетяну раз чи два пробило на сльозу від думки про те, що доведеться починати усе спочатку. Але зрештою це можна було пережити. Набагато сильніше вразило дівчину те, як з наближенням небезпеки практично усі її знайомі дружно забилися по кутках і взялися рятувати самих себе. Тетяна завжди була душею компанії. Чимало витончених сильних чоловіків набивалися до неї в друзі, пропонували свою допомогу, обіцяли не забути в скруті. Коли скрута наступила – вони випарувалися. Всі, крім Артема.
З просто хорошого друга, здатного допомагати в деяких життєвих негараздах, старшина-запорожець раптом перетворився на захисника. Вчорашній товариш для приємних розмов та партнер для танців став плечем, таким міцним і теплим, що Тетяні проти волі хотілося притулитися і зігрітися. В пам’яті спливло суворе обличчя її татуся: «Офіцери – легкий народ, обдурять дівчину і покинуть, як шевченкову Катерину. Пристойні дівчата з офіцерами не гуляють!»
Тетяна всілася на лаві, вперлася руками у дерев’яний настил і струснула головою. Зібране на потилиці волосся хитнулося вперед. Притулитися! Притулитися нескладно. Тільки ким вона притулиться до нього? В якості кого вона перебуває в цій кімнаті біля сотника Горача? Погорільця? Біженки? Утриманки? Сама думка про це видалася їй огидною.
За дверима знову почулися гуки.
– Наливайківці передають! На околицях Деркачів зустріли осередковий опір більшовиків. Хлопці піднімаються на багнети. Зазнають втрат. Просять підмоги. Один ривок – і Деркачі наші!
– Де я їм підмогу візьму? Республіканський полк тільки розвантажується. Дорошеківці втягнуті в бій…
– Можна перекинути туди третій курінь мазепинців. Інші курені хай забезпечують фланг з боку Харкова.
– Виконуйте. І батареї Алмазова на пряму наводку. Червінців – кришити.
Тетяна затулила очі. Таке було страшно чути – не те що бачити.
Перше враження було правильним – це й справді була мануфактура. Мануфактура жаху й фабрика лиха. Ця контора споживала одяг, харчі, порох та вибухівку, а виробляла одне й те саме – смерть, горе та каліцтво. Хлопчики, що крокували засніженим полем серед хат, саме звідси отримували накази, куди іти і в кого стріляти. І набої їм підкидали саме звідси. Це була своя, українська контора, і направляла вона своїх-таки хлопчиків – не ворожих Тетяні.
Суцільний гамір прорізав радісний вигук:
– Так! Зробили! Булава мазепинців передає: Деркачі – наші! Над містом піднято український прапор! Залізницю перерізано – зв'язок більшовиків з Білгородом зламали! Москалі розбігаються. Полонені доповідають, що у штабах червоних паніка.
По вухах вдарили дружні оплески. Всі радісно загорлали, і Тетяна приєдналася до спільних радощів.
Відчуття жаху зникло. Тетяна відчула злостиве задоволення від того, що «свої» побили «чужих». Жага реваншу сповнила серце. Так, ця контора виробляла горе і смерть. Так, такої контори існувати не мусило. Але якби тут і зараз не було цієї контори – була би інша жахлива контора, для якої вже українці були б ворогами. Безумний та безжальний танок війни випалював землю, пожирав життя і вимагав нових жертв – але не українці його розпочали. Якщо без «контор смерті» взагалі обійтися було не можна, Тетяна обирала підтримувати принаймні «свою» контору.
Тим більше – не все гаразд було у «їхній конторі». Старшини, що пройшли повз її кімнату, говорили украй стурбовано:
– Чого вони тягнуть? Дорогоцінний час даруємо більшовикам. Біля Вільшан на нашому фланзі – концентрація сил червінців. Горач передає, у Харкові вулиці патрулюють самі німці – всі більшовики перекинуті на передову. Один удар – і вони зламані. Чого чекаємо?
– А що Суми та Богодухів? Що Чорноморці?
– Мовчать.
– Вони що, позамерзали?..
Гамір то посилювався, то слабшав. Під його спів Тетяна заснула.
На ранок булава дивізії бігала стурбовано, мов розпорошений мурашник. Голоси старшин були сповнені тривоги. Причину не приховували:
– Булава мазепинців передає. З боку Харкова на Вільшани нас атакує колона червоних, силою не менше полку. Застосовують кулемети та гармати. Мазепинці просять набоїв та допомоги!
– Терміново! Вчора більшовики з боку Суджи та Рильська атакували міста Ворожба та Суми. Атаки йдуть хвилями одна за одною. Залізниця – під щільним обстрілом. Чорноморська дивізія знялася з потягів і зараз веде бій. Пане командире! Чорноморці до нас не прийдуть.
– Булава корпусу! Коли очікувати Січових стрільців?
– Булава передає, що ніяких ешелонів з військами до нас не прибуло.
На хвилину повисла моторошна пауза.
– Слухай мою команду! Наливайківцям залишити Деркачі. Мазепинцям триматися біля Вільшан. Республіканському полку почати марш до станції Мерчик і забезпечити фланг. Приготувати транспорти до прийому поранених. Наступ припиняємо – переходимо до оборони.
Різкий біль пронизав серце. Навіть Тетяниних знань у військовій справі було достатньо, аби збагнути, що наступ Республіканської дивізії захлинувся. Не вистачило сил. Її захотілося бігти. Хотілося щось робити.



Партнери