Завантажити

шльондри. Тетяну раз чи два пробило на сльозу від думки про те, що доведеться починати усе спочатку. Але зрештою це можна було пережити. Набагато сильніше вразило дівчину те, як з наближенням небезпеки практично усі її знайомі дружно забилися по кутках і взялися рятувати самих себе. Тетяна завжди була душею компанії. Чимало витончених сильних чоловіків набивалися до неї в друзі, пропонували свою допомогу, обіцяли не забути в скруті. Коли скрута наступила – вони випарувалися. Всі, крім Артема.
З просто хорошого друга, здатного допомагати в деяких життєвих негараздах, старшина-запорожець раптом перетворився на захисника. Вчорашній товариш для приємних розмов та партнер для танців став плечем, таким міцним і теплим, що Тетяні проти волі хотілося притулитися і зігрітися. В пам’яті спливло суворе обличчя її татуся: «Офіцери – легкий народ, обдурять дівчину і покинуть, як шевченкову Катерину. Пристойні дівчата з офіцерами не гуляють!»
Тетяна всілася на лаві, вперлася руками у дерев’яний настил і струснула головою. Зібране на потилиці волосся хитнулося вперед. Притулитися! Притулитися нескладно. Тільки ким вона притулиться до нього? В якості кого вона перебуває в цій кімнаті біля сотника Горача? Погорільця? Біженки? Утриманки? Сама думка про це видалася їй огидною.
За дверима знову почулися гуки.
– Наливайківці передають! На околицях Деркачів зустріли осередковий опір більшовиків. Хлопці піднімаються на багнети. Зазнають втрат. Просять підмоги. Один ривок – і Деркачі наші!
– Де я їм підмогу візьму? Республіканський полк тільки розвантажується. Дорошеківці втягнуті в бій…
– Можна перекинути туди третій курінь мазепинців. Інші курені хай забезпечують фланг з боку Харкова.
– Виконуйте. І батареї Алмазова на пряму наводку. Червінців – кришити.
Тетяна затулила очі. Таке було страшно чути – не те що бачити.
Перше враження було правильним – це й справді була мануфактура. Мануфактура жаху й фабрика лиха. Ця контора споживала одяг, харчі, порох та вибухівку, а виробляла одне й те саме – смерть, горе та каліцтво. Хлопчики, що крокували засніженим полем серед хат, саме звідси отримували накази, куди іти і в кого стріляти. І набої їм підкидали саме звідси. Це була своя, українська контора, і направляла вона своїх-таки хлопчиків – не ворожих Тетяні.
Суцільний гамір прорізав радісний вигук:
– Так! Зробили! Булава мазепинців передає: Деркачі – наші! Над містом піднято український прапор! Залізницю перерізано – зв'язок більшовиків з Білгородом зламали! Москалі розбігаються. Полонені доповідають, що у штабах червоних паніка.
По вухах вдарили дружні оплески. Всі радісно загорлали, і Тетяна приєдналася до спільних радощів.
Відчуття жаху зникло. Тетяна відчула злостиве задоволення від того, що «свої» побили «чужих». Жага реваншу сповнила серце. Так, ця контора виробляла горе і смерть. Так, такої контори існувати не мусило. Але якби тут і зараз не було цієї контори – була би інша жахлива контора, для якої вже українці були б ворогами. Безумний та безжальний танок війни випалював землю, пожирав життя і вимагав нових жертв – але не українці його розпочали. Якщо без «контор смерті» взагалі обійтися було не можна, Тетяна обирала підтримувати принаймні «свою» контору.
Тим більше – не все гаразд було у «їхній конторі». Старшини, що пройшли повз її кімнату, говорили украй стурбовано:
– Чого вони тягнуть? Дорогоцінний час даруємо більшовикам. Біля Вільшан на нашому фланзі – концентрація сил червінців. Горач передає, у Харкові вулиці патрулюють самі німці – всі більшовики перекинуті на передову. Один удар – і вони зламані. Чого чекаємо?
– А що Суми та Богодухів? Що Чорноморці?
– Мовчать.
– Вони що, позамерзали?..
Гамір то посилювався, то слабшав. Під його спів Тетяна заснула.
На ранок булава дивізії бігала стурбовано, мов розпорошений мурашник. Голоси старшин були сповнені тривоги. Причину не приховували:
– Булава мазепинців передає. З боку Харкова на Вільшани нас атакує колона червоних, силою не менше полку. Застосовують кулемети та гармати. Мазепинці просять набоїв та допомоги!
– Терміново! Вчора більшовики з боку Суджи та Рильська атакували міста Ворожба та Суми. Атаки йдуть хвилями одна за одною. Залізниця – під щільним обстрілом. Чорноморська дивізія знялася з потягів і зараз веде бій. Пане командире! Чорноморці до нас не прийдуть.
– Булава корпусу! Коли очікувати Січових стрільців?
– Булава передає, що ніяких ешелонів з військами до нас не прибуло.
На хвилину повисла моторошна пауза.
– Слухай мою команду! Наливайківцям залишити Деркачі. Мазепинцям триматися біля Вільшан. Республіканському полку почати марш до станції Мерчик і забезпечити фланг. Приготувати транспорти до прийому поранених. Наступ припиняємо – переходимо до оборони.
Різкий біль пронизав серце. Навіть Тетяниних знань у військовій справі було достатньо, аби збагнути, що наступ Республіканської дивізії захлинувся. Не вистачило сил. Її захотілося бігти. Хотілося щось робити.

читати