Завантажити

скло та зарості кущів було видно лише роїння якихось силуетів. Очевидно – аби дізнатися бодай щось, треба було виходити в двері. Тетяна підвелася. Згорток з її речами лежав на лаві у ногах. Дівчина знайшла редикюль, витягла гребінку і дзеркало. Відбиток її не задовольнив. Скуйовджена, пом’ята, з синцями під очима – в такому вигляді просто не можна було потрапляти на люди. Не зле було б умитися. Дівчина зібрала волосся в косу, скріпила на потилиці, розправила сукню і тільки тоді наважилася.
Вона прочинила двері і обережно виглянула назовні.
Спочатку їй здалося, що вона потрапила до контори величезної мануфактури. Коридорами швидко пересувалися чоловіки у військових френчах та паночки у скромних сірий блузах. Дзвеніли телефонні апарати. Стукали телеграфи. Від столу до столу по руках передавали папірці. Заклопотані старшини у перетягнутих ременями шинелях та сірих башликах приносили теки з паперами, козиряли і забиралися геть. В кабінетах без дверей групи військових про щось запекло радилися біля столів, щось вирішували, креслили, писали та передавали папери за інші столи. А посеред всієї метушні у залі над великим застеленим мапою столом схилилися троє ставних старшин, що випромінювали силу влади. Вся діяльність цієї величезної маси людей, здавалося, хвилями сходилася на них і від них же луною розбігалася у зворотному напрямку, аж до кур’єрів.
Як і за током води, за цим роїнням спостерігати можна було вічно.
– Прокинулися, панночко?
Тетяна озирнулася. Під стіною на лаві чистив рушницю вилицюватий козак у гімнастерці та бекеші накинутій на плечі. Тетяна згадала – це був Ясько, джура, або по-старому – ординарець Артема.
– Де це я? – спитала дівчина. – Де ви мене привели?
– У булаву Республіканської дивізії. Нам тут кілька кімнат відвели.
З’ясувалося, що підлеглі Артема періодично збиралися у цих кімнатах, тому Тетяні було вільно тут залишатися аж до самого їхнього повернення. Артем вже виправив на неї перепустку як на свою родичку, евакуйовану з Харкова.
– А що це таке? – дівчина вказала поглядом на натовп військових.
– Подобається? – Ясько сяяв від захвату. – От і мені подобається. Міць! Сила! Це, панночко, називається – наступ. Курені у чистому полі з піснями крокують. А тут, у штабі, ними керують, направляють та забезпечують. Прямо зараз це й роблять.
– А хто куди наступає? – спитала Тетяна.
– Республіканська дивізія, – з гордістю відповів Ясько. – Обходимо Харків через Деркачі та Руську Лозову. Як переріжемо москаликам шлях на Білгород – самі з Харкова побіжать. А як не побіжать, то підійдуть до нас Чорноморці та Січові стрільці, і потечуть від нас тоді більшовички униз по Лопані.
У Тетяни мороз поза плечима пробіг. Вона на мить уявила картину, описану Яськом, і сама сахнулася.
– А де Артем? – дівчині кортіло думати про щось приємне.
– Там, де лічить командирові кінної розвідки, – Ясько захлопнув затвор, клацнув курком та задоволено поклав рушницю на коліна. – На передовій. У булавах полків. Розвідниками керує. Штаб мусить знати, куди війська вести. Для цього ми йому про ворога вісті приносимо.
Тетяна промовчала. Вона була надана сама собі.
– Та ви не хвилюйтеся, панночко, – простодушно обнадіяв її хлопець. – Як щось треба – мені кажіть. Я кмітливий, усе дістану.
Ясько дістав їй теплої води і таз – дівчина змогла умитися. Потім поснідала. Їжа, принесена моторним джурою-розвідником, звісно, на меню ресторану з Німецькій вулиці була не схожа, але зараз дівчина зраділа й квашеним огіркам, вареній картоплі з салом, та теплому узвару. Вона була скажено голодна.
Їжа підкріпила сили, а за ними поліпшився й настрій. Тетяна задоволено відкинулася спиною на стіну. Ясько розповів їй про навалу більшовиків, про німців та про організований відступ з Харкова. Запорожці здобули удар у спину від тих, кому довіряли. Для Тетяни це означало, що її рідне місто було опановане ворогом, а її нажите непосильною працею майно, швидше за все, пішло прахом. Все, що залишилося в неї зараз, – це невеличкий згорток речей, трохи грошей і прихильність розвідників зі штабу запорожців. Що ж їй тепер робити? Подякувати Артему за турботу та податися до тітоньки в Київ або?..
Гук за дверима привернув її увагу. Говорили про Артема.
– Штаб наливайківців передає: розвідка сотника Горача знайшла вільний шлях до Деркачів.
– Шаблями прорубали, як Горач любить?
– Ні, він Архипича вперед послав. Червінці лайку почули і злякалися, що тут японці наступають.
– Розмовочки!..
Згадка про Артема водночас зігріла серце і насторожила. Тетяна відчула – протягом останньої днини в її ставленні до цього хлопця щось невідворотно змінилося. Не те щоб вона раптом відчула симпатію – подобався він їй від першого дня знайомства. У ставленні до старшини-запорожця виникло якесь нове почуття. І це почуття її мучило.
З приходом більшовиків все її попереднє життя пішло шкереберть. Бог з ними, з квартирою, з магазином та товарами, у яких зараз, певно, хизувалися комісарські

читати