Завантажити

дівка з довгою русявою косою, що вибивалася з під білої хустини з червоним хрестом. Артем направився прямо до неї.
– Панно військовий фельдшер! Мені треба негайно знайти сестру-жалібницю Тетяну Журбу.
Офіційний тон на дівчину не вдіяв. Не відірвавшись від писання у журналі, вона задиркувато промовила:
– Запанував наш пан сотник… Ой, задається! Забув, як його порубаного тут перев’язували. По іменах нас уже не пам’ятає.
Артемові наче в лице водою плеснули. Перше бажання було підвищити голос і зажадати, аби фельдшер відповідала йому згідно статуту. Але насмішкуватий погляд сірих очей його обеззброїв.
Він справді давно знав цю дівчину.
– Катре, мені не до жартів, я й так часу не маю. Скажи, де я можу знайти сестру Журбу?
Фельдшер поклала лікті на стіл, а підборіддя на складені долоні. І знову посміхнулася.
– А якщо сестра Журба зараз зайнята і прийти не може?
– Тоді доведеться викликати її на допит.
– Правда? – дівчина-фельдшер аж запалала від захвату. – Пане сотнику, навіщо вам сестра Журба? Викличте мене на допит! Як Бог на небі – все вам скажу!
Артем посміхнувся. З цими гострими на язичок сестричками вдавати серйозність і говорити офіційно було собі дорожче.
– А чого б не викликати? Викличу вас обох. Впораємося – я до вас не сам завітав, – Артем заговорив так само задиркувато, як і фельдшер. – Ти ж хорунжого Чаленка пам’ятаєш? Ну того, молоденького, що весь час на твої груди заглядався? От залишу вас наодинці…
– Дякую щиро, – буркнула фельдшер. – Хлопчики, що заглядаються на дівочі груди, бо від мамчиних щойно відірвалися, мене не цікавлять. Нудні ви якісь, панове-розвідники. Доведеться чекати свого Ромка-наливайківця.
– То, Катре, все ж таки, – нагадав Артем. – Де я можу знати жалібницю Журбу?
– На складі. Вона там ревізію робить. Ваша Журба, пане сотнику, виявляється, знатна комірниця!
Двічі повторювати Артемові не знадобилося. Санітари в кашкетах і довгих халатах розтлумачили йому, де знаходиться склад. Ще біля дверей Артем почув Тетянин голос:
– Як дві упаковки шприців? У мене за переліком стоїть шість.
– Та кажу ж вам – лише дві. Я весь склад облазила.
– За звітністю у мене їх шість, – наполягала Тетяна.
– Ой, так ми ж шприци віддали санітарам в курені, ще коли під Полтавою з гетьманцями воювали! Наказ був, панночко.
– Даринко, я тобі скільки разів казала, не називай мене панночкою. Називай мене Тетяною або як тобі зручно.
– Так я ж, панночко, так і називаю.
Артем постукав і увійшов у двері. Вона озирнулася. Завмерла.
– Ти? – спитала тихо.
– Я, – відповів він.
Тетяна якось збилася і почервоніла.
– Ой, треба ж до лікаря бігти дістати вказівки по свіжих, – гукнула одна з дівчат-жалібниць. – Ходімо, Даринко.
Артем з Тетяною лишилися на самоті. Дівчина відводила очі.
– Ти пішла не попрощавшись, – мовив Артем.
– Не могла я там лишатися, – Тетяна зітхнула. – Сама-самісінька у пустій кімнаті, а навколо смерть гуляє… Я б там з глузду з’їхала. А тут, що не кажіть, – компанія, дівчата, робота. Кілька годин сну – як щастя. Про дурниці думати не тягне.
– Уже прижилася? – Артем посміхнувся. – Ну і як воно тобі?
Тетяна знизала плечима:
– Чорна лазня, брудні руки, речі перуться господарчим милом. На другий день побилася з сусідкою, бо вона намагалася у мене пару панчіх поцупити. Здобула два наряди на кухні, бо запотиличників навішала, а сусідку не виказала. Наступного дня поміняла ті самі панчохи на шкіряні чоботи з онучами. Пусте – в жіночій гімназії бувало й гірше.
– А чого це ти ревізію робиш?
– Так у них тут не склад, а страхіття. Організації – ніякої. Лікарям нема коли, вони й так сплять по три-чотири години. Господарник не справляється. А я все ж таки магазином керувала – на організації знаюся. Господарник попросив навести лад в його парафії. А вчора я балакала зі старшинами тилу дивізії. Можливо, туди перейду – їм бракує людей. А у вас що?
Артем скинув бурку та шапку і кинув їх на мішки біля столу. Поруч стояли кілька стільців. Артем не чекав запрошення, всівся та запропонував те саме дівчині. Вона сіла трохи на відстані від нього.
– В нас? Байдуже в нас, – Артем говорив весело і безтурботно. – Всі живі і навіть, дякувати Богові, здорові. Для розвідника це – як усе гаразд.
– Слухай, ти в груди не мерзнеш? – несподівано спитала Тетяна. – Тобі ж черкеска геть не гріє душу.
– А башлик нащо? – Артем грайливо прищулив очі. – А чого це ти моїм здоров’ям зацікавилася?
Дівчина засмутилася. Задумливо дивлячись крізь стіну, вона промовила сама до себе:
– Й справді по-дурному звучить. По вас стріляють. Шаблями рубають. А я тобі про застуду. Вибач.
– Та кажи на здоров’я, – засміявся розвідник. – Мені дуже приємно.
– Все одне, по-дурному.
– Пусте, – махнув Артем рукою байдуже. – Під Богом всі ми ходимо. Я під шаблю черепа підставляти не збираюся – і ти теж про це не думай. Мені спокійніше буде.
– Ти чогось не договорюєш, – сказала Тетяна. – Я з твоїх

читати