Завантажити

б бачили те військо! На вулиці молоденький військовий лікар солдату допомогу надавав, то був такий ввічливий! «Бутьтє дабри, падаждітє таваріщ, я вам сєйчас акажу помащ».
– Слухаю вас і не втямлю. Навіщо ж ви втекли тоді від таких гарних більшовиків?
– Так то армія впоряджена та дисциплінована, – зауважив оповідач. – Допоки біля Харкова бої ішли – все було гарно. А як наїхало до міста більшовицьких установ та запасних частин, то там таке почалося!.. П’янки, ґвалт, гульбища. Червоні командири самі свої загони заходилися з Харкова прибирати, допоки не розклалися. І всі як один казали, приїде, мовляв, ЧеКа – вона порядок наведе. Ну, ЧеКа я чекати не став. Улітку, від втікачів з червоної Росії, про повадки ЧеКа я наслухався достатньо. Такого раю мені й даром не треба.
– Як же ви виїхали?
– О! Гроші роблять дивовижні речі…
Далі було не цікаво.


* * *

Копита тонули у рихлому снігові. Загін на пару десятків вершників мандрував ворожими тилами у пошуках оточених запорізьких куренів. Артем не брав з собою багато хлопців. Архіпич все ще бурчав на нього за Харків, тому на завдання Артем пішов з козаками дядька Охріма. Мовчазний бородатий підстаршина зі шрамом на щоці насунув на очі кудлату шапку та мірно скакав обабіч Артема. Ліворуч рисив хорунжий Чаленко. Як колишній юнкер гетьманського випуску, хорунжий не мав шапки зі шликом кольору певного полку і не наважувався носити будь-яку – не хотів неприємностей зі старшинами тих полків. Але й у кашкеті та башлику їхати він соромився – жалівся, що стає схожим на гімназиста. Дядько Охрім зжалився над юнаком і показав, як грузини накручують на голові башлик, аби і шия було обгорнута, і голова в теплі. Чаленко так і їхав, у башлику по-грузинськи і в старшинській шинелі – екзотика.
Вітер хлистав в обличчя, спати доводилося вдягненим на чепраку, вкрившись буркою, біля малесенького багаття. Коней треба було регулярно чистити та чесати, аби зваляна шерсть під сідлом не натирала їм спину. Але Артем не нудьгував. Козаки бурчали – командира втома не брала. Сотник останнім лягав, першим вставав і стояв на рівні з усіма на варті. Настрій був дивовижний. Варто було стулити очі, як він бачив її: посмішку, рум’яні щічки, хвилясте волосся…
Небезпека, мов смолоскип у темряві, висвітлювала всю внутрішню сутність людини. Не всі козаки зберегли бойові ланки. То тут, то там розвідники натрапляли на невеличкі групи бійців, які понуро та безцільно тинялися шляхом. Таким Артем вказував напрямок виходу з оточення та повідомляв, де зустрів більший загін, до якого можна було приєднатися. Кілька разів розвідників обстріляли. На щастя – без жертв.
На третій день Артем спілкувався з командиром 1-го куреня республіканського полку, що зумів зберегти біля себе більшість своїх людей. Курінний вислухав Артема, але його натхнення не поділив.
– Я, пане сотнику, і сам розумію, що виходити треба. За напрямок – дякую. А тільки мені ще й майно рятувати – кулемети, вози, гармати без снарядів. А шлях річка Мерчик перегороджує. У селі в десяти верстах від нас є міст. Я туди відправив півсотні з наказом зайняти, а вони збунтувалися, відмовилися битися з більшовицькою залогою та засіли біля села на хуторі. Так що прямуватимемо ми не на Полтаву, а на північ – треба знайти іншу переправу. Атакувати і своїх, і червінців разом для мене зараз – дороге задоволення.
– І давно в них такі настрої? – спитав Артем. – У вас там що, більшовицьке кубло зібралося?
– Та яке там кубло, – відмахнувся курінний. – Салаги необстріляні. Поперлися хлопчики за героїзмом, а посмакували війни без прикрас і зразу ж гопки зробили. Пари агітаторів досить, аби таке військо розкласти.
Артем все вирішив:
– Готуйте сотні до маршу, пане командире. Міст я вам забезпечу.
Курінний посміхнувся:
– Воля ваша.
Дядько Охрім план Артема вислухав похмуро та невдоволено.
– Лихий ви стали, пане сотнику. Хочете розкладену агітаторами частину підняти? А якщо вона на нас накинеться? Їх – за п’ятдесят багнетів.
– По конях! – наказав Артем. – Впораємося.
Кінь ніс його по степу яструбом. Рівний сніг відбивав промені сонця. Дорогу їм привітно вказували гілками завмерлі дерева. Про небезпеку думати не кортіло – в уяві він бачив її. Вона привітно посміхалася.
Півсотні республіканців розмістилися в довгій клуні за хатою хуторянина-хлібороба. Зляканий хазяїн показав вхід і хутко сховався. Коней покинули на їздових. Артем, дядько Охрім, хорунжий Чаленко, Ясько і ще п’ятеро козаків, брязкаючи острогами, ввалилися до клуні.
– Струнко! – різко скомандував Артем.
Ніхто не поворушився. Кілька десятків пар очей поглянули на нього – з цікавістю, з острахом чи навіть байдуже.
– Це хто ще такий? – ліниво буркнули з середини.
Широким кроком Артем пройшов між сидячими вояками.
– Та-а-ак! Тільки відірвалися від командування – і дисципліна вже ні до дідька. Ну то зараз це виправимо. Струнко!
– Струнко як лунко! Геть іди, офіцере. Відкомандувався вже.
– І то правда!

читати