Завантажити

перших рядах. Рослий більшовик колов багнетом. Удар по гвинтівці, по руках. Крок. Удар по шиї. Озирнувся. Збив багнет. Кинджалом в горло. Удар шаблею.
Праворуч верещали дуже сильно. Артем придивися. Побачив.
Здоровенний вусатий червінець у бекеші вдало орудував саперною лопаткою. Він батував і краяв. Короткими влучними рухами відбивав багнети республіканців й бив у відповідь – жорстко і влучно. Кілька запорожців лежали у його ніг. Це був його противник.
Артем наблизився.
– Гнида ленінська! Я різав горлянки твоїм вилупкам у Києві. Я рубав їх на Чернігівщині. Я відправлю тебе до них у пекло.
Червінець озирнувся і вміло зустрів атаку Артема. Удар, удар, знову. Шабля – в порожнечу. Артем відскочив та схрестив кинджал і шаблю. Вчасно. Червінець присунувся впритул. Бив сильно, гарно ухилявся і пірнав під Артемові рухи. Уходив в оборону. Давав втягнутися, а потім вибухав контратакою. Прийняв шаблю у кинджал на древко, розвернувся на ногах, як балерун, і рубонув у шию. Рух убік. Черкеска луснула до шкіри.
– Вьотрткій, хахлятіна, – посміявся ленінець. – А так што скажеш, падла пітлюравская? – вусатий червінець крутив лопаткою, силячись ударити чи уколоти Артема.
Сотник ухилявся і захищався схрещеними клинами. Зловив мить, сам почав батувати шаблею. Шаблю відбито. Кинджал не зустрів перепон. Шабля також. Артем відскочив, завмер у стійці, схрестив клинки. Удар. Скрипнули коліна. Метал скреготнув по вухах. Зачепив лопатку. Він встромив кинджал під ключицю. Відскочив. Рубонув шаблею.
Цей ленінець любив рубати з розвороту. Він відбивав кілька ударів, потім ухилявся, давав противникові розкритися, розвертався й бив від всього тіла – Артем це розгадав і переміг. Більшовик навколішках стікав кров’ю. Червоні відсахнулися. В республіканців натомість біс вселився – з подвоєними силами вони накинулися на ворогів.
– Слава! Слава!
У гущині більшовиків Артем помітив Яська та дядька Охріма – вершники-розвідники врізалися червоним у фланг. Ленінці пробігли.
Запорожці ледве встигали. Артем бачив перед собою лише суцільну стіну спин. Біля хат більшовиків знову ударили кінні розвідники. Бахнули гранати.
– Не журися, – кидав дядько Охрім, здіймаючи шаблю.
Гармати захопили з ходу. Опір на вулицях був дуже хиткий. На мосту утворилася тіснява, і більшовики побігли по слабенькій кризі.
– Стояти! Припинити переслідування, – командири втримали підлеглих. – Розвернути розстрільні! По відступаючому ворогу – вогонь!
Стріляли, хто як – хто стоячи, хто з коліна. Більшовики падали з мосту, вкривали берег, борсалися в ополонках. По мосту вдарили льюїси. Все було скінчено.
Козаки переглядалися між собою, і в їхні посмішках не лишилося й сліду від нещодавньої паніки та небажання воювати. Вони раділи! Вони більше не боялися ворога. Це було зовсім не те вояцтво, яке Артем застав парою годин раніше.
Гучний рев десятків глоток було чути, мабуть, і за обрієм. У ньому не було ані пихи, ані гордості – сама лише чиста людська щирість. Дикий звірячий рик переможців.
Артем стулив очі. Вона посміхалася.


* * *

Будинок Шеметів він знайшов зразу. Зробив коло навколо кварталу, приглядався до відбитків у вітринах. За ним не стежили. Віктор Андрієвський наблизився до ґанку і потягнув шнурок дзвінка. Потреби в такій обережності поки що не було, але над хліборобами згущалися хмари, а полтавський комісар освіти ще з минулої більшовицької навали затямив, що найкращій засіб убезпечити себе – звертати увагу на дрібниці.
Двері відкрив Сергій Шемет.
У кабінеті перебували кілька осіб. Брат пана Сергія Володимир перегортав сторінки якоїсь книжки. На дивані обличчям до вікна та спиною до дверей вмостився довготелесий чоловік, в якому Андрієвський впізнав Миколу Міхновського. Ця зустріч дуже обрадувала комісара освіти.
– Вітаю вас, Миколо Івановичу!
Міхновський озирнувся і обдарував його похмурим поглядом:
– І вам доброго здоров’я, Вікторе Никаноровичу. Що, приїхали до Києва до в’язниці сідати? Чи у Полтаві ще не садять?
Питання збило Андрієвського з пантелику.
– Дякувати Богу, ні, – Андрієвський прийняв слова пана Миколи за недбалий жарт і весело посміхнувся. – А чого б це я мав потрапляти до в’язниці?
Міхновський зміряв його похмурим поглядом і відповів так, наче кожне слово завдавало йому болю:
– Хіба ж ви не знаєте? Ми ж, хлібороби, – неблагонадійний елемент для держави. Розмовляти з нами не треба – нас треба ув’язнювати. За контрреволюцію.
В Андрієвського прохололо під серцем. Вчулося неладне. Чомусь зразу він усвідомив, що історія з газетою у Полтаві була не утиском, а майже дружнім докором. Комісар освіти запитливо поглянув на Сергія Шемета.
– То правда, пане Вікторе, – пояснив той. – Восьмого січня Директорія видала закон про землю. Згідно закону, якщо земля, що знаходиться у власності, більша за п’ятнадцять десятин, надлишок має бути вилучений до земельного фонду, з якого його мають нарізати всім біднішим. Цей захід створений нібито проти

читати