Завантажити

панів, але панам воно наче голодному «Добрий вечір». Пани давно з України дали драла. Під удар потрапили наші з вами однопартійці – чимало з них мають і по двадцять, і по тридцять, і по п’ятдесят десятин.
– Цікаво, а чим тоді гірший розділ по-більшовицьки – всім зразу і порівну? – зауважив Володимир Шемет. – Наші однопартійці від перших днів повстання потерпають від грабунків та реквізицій повстанських отаманів та комітетів «бєднєйших». Чим це не більшовизм?
– Ми зібрали делегацію від хліборобів-селян і пішли до високої Директорії подавати скаргу, – мовив Міхновський. – Знаєте, що нам відповіли? «Ми хліборобами вирішили пожертвувати»! Селяни збурилися, здійняли лемент, і тоді їх витурили з зали Січові стрільці. А наймудріший «товариш» Швець при цьому нарікав, що хлібороби – неблагонадійний елемент, що саме ми привели до влади Скоропадського і що нас… Та чого там казати?!
Міхновський випростався і став ходити по столовій з кінця в кінець.
– Боже мій! Це ж якими ідіотами треба бути? – руками він розмахував так, ніби читав поему. – Якщо ви хліборобами пожертвували, хто ж, у дідька, вас боронитиме? Хто годуватиме? На біса ви тоді хліборобам здалися?
Андрієвський знизав плечима.
– Варто було цього чекати, – сказав він. – Давно відомо, що підпора нашої держави – то бідніші.
– Яка, до дідька, підпора? Я вас прошу! – спалахнув Міхновський. – «Бєднєйшиє» чхати хотіли на державу. У нас в Україні зараз селяни – це 81% населення. З них близько десяти відсотків – це хазяї-хлібороби, близько п’ятнадцяти – особи без землі, наймити та різноманітні поденні працівники. Решта – це дрібні землевласники та сільські майстрові – інертна маса, яка не має переконань і просто коритиметься силі. Ця маса ринула за соціалістами проти гетьмана через обіцянку дармової землі, але тепер вона не бажає ані податків платити, ані в армії служити. Реальною опорою для влади можуть стати або «бєднєйшиє», або хлібороби. Перші – зимою 17-го вітали більшовиків, другі збилися проти них у повстанські загони та зажадали гетьманства. І от тепер соціалісти з Директорії не винайшли нічого кращого, ніж змагатися з більшовиками, хто перетягне «бєднєйших» на свій бік. Наївні! «Бєднєйшим» чхати на Україну. Директорія ніколи не зможе пообіцяти стільки, скільки обіцяє червона Москва. Пане Сергію, розкажіть!
Сергій Шемет взяв з полиці блокнот, розкрив, щось прочитав, замислився.
– У нас тут стався з’їзд Спілки селянських депутатів, читайте – сільських бідніших, лівих есерів та більшовиків, – після Міхновського спокійний голос Шемета видався неприродним. – Про те, як обирали делегатів на цей з’їзд, наші однопартійці нам уже повідомляли. Так от, цей з’їзд постановив, що Директорія не створила на місцях органів влади, здатних провести соціальні реформи, а навпаки – розсадила скрізь «буржуазні елементи», як-то інтелігентів, підприємців, адвокатів, інженерів та нас – членів партій соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів. Виходячи з цього Спілка оголосила, що вся влада на місцях має бути передана радам робочих і селянських депутатів, а в центрі – об’єднаному з’їздові цих рад. В перекладі на українську все це означає, що бідніші уже продали Директорію з тельбухами, а Спілка – відверто пристала на бік Леніна та Троцького.
– Червона Москва створює підґрунтя для легітимізації своєї військової навали на Україну, а Директорія вухом не веде, – глузливо зауважив Міхновський. – Зберися щось таке хліборобське у Москві чи у Денікіна – їх би там на багнети підняли. А в нас – можна закликати до насильницької зміни влади. Демократія, хай їй лихо!
Міхновський витяг з кишені люльку і спробував набити її тютюном. Тютюн розсипався. Міхновський здихнув і кинув люльку на стіл. Відчуття кінця стисло Андрієвському серце.
– Чи маємо ми надію? – мовив він крізь пересохлу горлянку. – Чи може щось змінити ситуацію?
– Може, – відповів Шемет. – Слово війська. А військо в Києві – це галичани. Доля України – в руках командувача Осадчим корпусом полковника Коновальця.
– А як налаштований Коновалець?
– Та як вам сказати? – Шемет зам’явся. – Галичан цей безлад дратує не менше за нас. Вони вимагають єдиновладдя та бажають диктатури.
– Авжеж, бажають, – передражнив його Міхновський. – Та тільки далі за бажання у них справа не сунеться. Коновалець – людина в діях не самостійна. Над ним стоїть стрілецька Січова рада, а вона, в свою чергу, сильно товаришує з Петлюрою. Ставлення Петлюри до хліборобів не мені вам описувати. Відкиньте ілюзії – на галичан сподіватися марно. Вони будуть дотримуватися нейтралітету вже просто тому, що їм складно розібратися в нашому наддніпрянському безладі.
Міхновський присів у крісло і пронизливо поглянув на Андрієвського:
– Пане Вікторе, слухайте. У Полтаві розташований штаб Болбочана. Місто боронять його частини. Яке ваше враження від запорожців?
Андрієвський розгублено знизав плечима:
– Та я, розумієте, не військовий, – відповів він. – Але як на мій хлопський розум… У Болбочана дуже

читати