Завантажити

урочистостях в гімназії. Лишалося тільки підняти зброю і…
Тетяна не могла зважитися. Ці люди були огидні, п’яні, брудні і не в гріш її не ставили. Але вони були живі.
Жалібниця Ганка злякано заверещала – бандит в кудлатій шапці потягнув її до себе і заходився сувати долоню за пазуху. Рука з револьвером тремтіла. Треба!
– Гей, а це що за панночка?
Ватаг помітив її.
– Ану, голубонько, ходи знайомитися.
Мов уві сні. Рука вгору. Груди вайла – в прицілі. Палець на себе. Дим. Крик. В прицілі бандит з рушницею біля дверей. Постріл. Ще. Бандит завалився на спину.
По вухах вдарив дівочій вереск.
Дядько-санітар припік бандита по горбу кийком від нош та відкинув Ганку. Жалібниця Леся вхопила карабін убитого і вміло врізала прикладом третьому нападникові. Бандит повалився. Леся чкурнула до дверей та скинула рушницю. Постріл. Клацання затвору. Знову постріл.
Ватаг поворушився, потягнувся за маузером. Удар. Санітар з довгою трьохлінійкою вгамував бандита і завмер біля вікна. Ганка підхопила другу рушницю. Бахнули постріли. Тетяна не зрозуміла, як опинилася біля вікна і почала стріляти. Фігура в прицілі – бій. Знову. Чиясь рука рвонула її за плече.
– Не висовуйся, панянко! – гукнув сивий санітар.
Стихло. Жалібниці вглядалися у вікна. Тетяна судомно висмикувала з барабана гільзи та заміняла їх набоями. Вона не бачила, чи влучила в когось на подвір’ї? По них не стріляли. Певно, вони добряче нажахали бандитів.
– Зараз підтягнеться вся банда і ми… – очмаріло промовила Ганка.
– І ми виконаємо свій обов’язок до кінця, – похмуро зауважила жалібниця Леся. Вклала набій у гвинтівку. – Як личить козакам армії Української республіки. Пам’ятаєш присягу?
Тетяні хотілося водночас ревіти і сміятися – настільки все навколо неї було серйозно й водночас нагадувало дитячу гру у козаки-розбійники. Жах і гра переплелися, і Тетяна вже не розуміла, де що. Вона знала одне: якщо бандити полізуть – стрілятиме. Розстріляє сім набоїв, а далі… Що буде те й буде.
Ставало нудно. Хвилини тяглися за хвилинами, а до них ніхто не рвався. Десь поблизу чулися крики та лайка, лунала стрільба. Про шпиталь наче всі забули. Вулицею проскакали п’ятеро чоловіків на селянських кобилах. Поспішали так, що на поодинокі постріли з вікон навіть не озирнулися.
Трійка козаків у сірих черкесках та шапках з чорними шликами вилетіли з-за рогу, мов соколи, – рівненько і злагоджено. Наздогнали дядьків та змахнули шаблями. Кінець. Козаки розвернули коней.
Серце загуло дзвоном: Тетяна упізнала їхнього командира.
– Чорношличники! – закричала вона. – Дівчата! Нас врятовано!
Козаки наблизилися до шпиталю якраз тоді, коли у двері повалили жалібниці і санітари. Дівчата повисли у них на шиях. Дядьки-санітари плескали Чорних Шликів по плечах та тиснули руки.
– Пане Петро! Пане Петро! Це я, Тетяна. Поїзд командувача! Пам’ятаєте?
– Ви? Тут? – в значкового Петра Дяченка щелепа відвисла від подиву. – Ви в такому вигляді! Та вас не впізнати! А де ж Артем?
– Десь на передовій, – відповіла Тетяна. – Давно його не бачила. А я от – служу.
– Та ну? І ви на наш запорізькій хутір подалися, алюр три хрести! – засміявся Дяченко. – А ми на фронті зараз – більшовика ганяємо. Однострої бачте? Це ми махновців під Лозовою рубали, захопили матерію та й пошили собі чорні бешмети та сірі черкески. Сам отаман Болбочан нас похвалив. Казав, що навіть царська гвардія не виглядала краще! Ми тепер так і звемося – дивізіон імені отамана Болбочана.
– Таню! Панно Тетяно! – загукали її від ґанку.
Дівчина мала повернутися до шпиталю. У коридорах снували люди – виносили трупи, виймали вибите скло, перев’язували поранених.
Лікар із розпухлим носом відвів її убік:
– Панно Журба, я не можу вам наказувати. Тому – прошу. Дівчата всі зайняті – треба відновити роботу шпиталю. Посидьте з пораненою фельдшерицею. З Катрею.
– Вона виживе?
Лікар сумно знизав плечима. До палати, де лежала її недавня керівниця, він її провів, але сам всередину не заходив. Тетяна присіла. Фельдшер була страшенно бліда.
– Це ти? – мовила вона ледь чутно. – Добре, що не панотець, значить жити буду. Мені треба жити. Треба мого Ромка дочекатися.
– Тобі не можна говорити, Катрю, – заблагала Тетяна.
Але та ніби й не помітила.
– Треба мені його дочекатися, – повторила вона. Тетяна знала, про кого йшлося, про кохання фельдшериці і підстаршини-наливайківця базікав увесь шпиталь. – А то як же так? Я тут лежу, а він що? Прийде, мене не побачить, а там хтось його та й приголубить? Не можна мені. Треба його побачити. Я його все життя такого чекала, знайшла – і що? Лежу тут.
Її голос ставав тихішим. Вона вже навіть не казала, а просто ворушила сухими губами.
– Мені тре…
Катря завмерла.
Тетяна вчепилася губами в ще теплу долоню і гірко заплакала. Хтось обійняв її за плечі. Хтось вийняв долоню покійниці з рук, обережно вивів її у коридор та подав кружку з водою. Але Тетяна не могла зупинитися. Події пролетіли перед очима

читати