Завантажити

бачив. Десь у шпиталі.
Значковий-чорношличник глянув лукаво:
– То ти нічого не знаєш?
– Чого саме?
– Тут твоя Тетяна! – зареготав Дяченко. – У булаві Республіканської дивізії. У відділі постачання з крамарчуками воює. Як ті скнари стогнуть – ти б чув!.. – Дяченко хотів додати ще чогось, але не встиг. – Агов, Артеме? Куди це ти?
_______________
Тест положення наведено за мемуарами Владіміра Антонова-Овсєєнко – командувача «Української радянської армії».


* * *

Гвинтівкою з багнетом перегородили вхід.
– Куди це ви пане сотнику? – в голосі вартового було чути безмірну владу. – А пароль? А документи?
Перше бажання – здійняти крик. Артем стримав подих – свара означала пряму дорогу на гауптвахту. Брати наскоком не мало сенсу: дійшлий вусатий чотовий явно пройшов окопи Німецької війни, знав статут і поблажок робити йому не збирався.
Старшинське посвідчення Артема він розглядав довго і невдоволено.
– Чекайте, пане сотнику. Я вас не знаю, чи мушу вас пускати – не відаю. От прийде розвідний.
Довелося чекати. Розвідний з’явився хвилин за п'ятнадцять. На щастя – він був підстаршиною колишнього болбочанівського полку і Артема знав. Пропустив без вагань.
Кабінет, де сиділа вільнонаймана Журба, йому вказали. Біля дверей Артем зупинився, скинув шапку, протер спітнілу лисину. І почув голос:
– Послухайте, я мушу пояснювати вам загальновідомі речі, – Тетяна була сильно незадоволена. – Від якості шинелей та башликів напряму залежить здоров’я та боєздатність козаків в окопах. Йдеться про стратегічні товари. А те, що ви мені пропонуєте, не відповідає вимогам навіть гетьманської армії. Мовчу вже про імператорську. Я не прийму такі товари і буду змушена знайти іншого постачальника.
– Ну зачєм же так сурово, судариня, – відповів неприємний скрипучий голос. – Я вєдь гатов кампєнсіравать всє нєудобства, связаниє с качєствам! Лічна вам кампенсіравать.
Пауза тривала не більше хвилини.
– Скажіть, вас не попереджали про те, як я веду справи? – тон голосу дівчини був настільки твердий і холодний, що Артем зразу уявив, як вона відкинулася на спинку та встромила у співрозмовника разючий погляд своїх карих очей. У гніві вона ставала дивовижно гарна. – Вам не казали, що я не беру хабарів? Ґречний пане, завжди можна домовитися, але сваритися зі мною вам не раджу. За вікном війна, і живемо ми за законами військового часу. А пропозиція хабара – безумовний злочин. Достатньо мені покликати варту…
Пора – зрозумів Артем. Розчинив двері, ввалився до кабінету, взяв за плече типа в пальто що сидів перед Тетяною.
– Викликали, панно військовий урядовець? Хто тут закон порушує?
Тип озирнувся і став біліший за стінку. З його горлянки замість слів вирвалося щось нерозбірливе:
– А… Та… от… е…
Тетяна завмерла від подиву. Засяяли очі. Дівчина перевела погляд зі старшини на відвідувача:
– Отже, ви мене зрозуміли, – у її голосі все ще дзвеніла сталь, проте грайливий рум’янець видавав з головою. Настрій у дівчини вже був аж ніяк не суворий. – Наразі ви маєте час обмислити ситуацію. Зайдіть пізніше. Я до вечора сидітиму у булаві.
Коли відвідувач зник за дверима, вона в один рух вискочила з-за столу та підлетіла до Артема. Схопила під лікті.
– Ти! Ти!..
Артем не міг на неї надивитися. Вона змінилася. Волосся зібрала на потилиці, але тепер це був не вузол, зроблений нашвидку, а гарно вкладена зачіска. «Бардо» – згадав він назву. Вдягнута вона була по-похідному, проте елегантно: темна спідниця-кльош, темний светр та старшинський френч без погон. Вона прилинула до нього, притиснулася до грудей та поклала голову йому на плече.
– Ти приїхав. Нарешті!
Така привітність вразила Артема. Похідне життя взагалі добряче її змінило – зникла міщанська пиха, дівчина стала простішою і невибагливою у спілкуванні. Але непохитність у голосі, що її він чув хвилину тому, вразила сотника чи не найбільше – впевненість у своїй силі і своєму праві настільки тверда, що Артем вже почав був сумніватися, чи та це Тетяна, яку він знав раніше? Тепер пересвідчився – та. Сонячна життєрадісна посмішка робила її так само безтурботно-веселою, як у день знайомства.
Кінчиками пальців торкнулася довгої подряпини на вилиці:
– Це… Що це?
– Дурня. Багнетом зачепило. До весілля загоїться.
Вона сором’язливо посміхнулася:
– До весілля? До весілля таки загоїться.
Обійняла та потерлася о його плече щокою.
– У мене справи, – промовила вона перепрошуючи. – У мене відвідувачі. А я… так скучила. Заходь увечері… Ай ні, ти ж не знаєш, де… Зайди сюди о восьмій.
Він пообіцяв не запізнюватися.
Аби час летів непомітно, його треба наповнювати подіями. Залишок днини Артем ганяв, мов шалений, – відвідував своїх козаків у шпиталі, домовлявся з ковалями про перековку коней, обговорював у штабі обстановку та нові напрямки для розвідки, вибивав мило для підлеглих. Лише коли небо затягло темрявою, він доручив вичистити коня Яськові, здав кабінет з документами під варту і прожогом

читати