Завантажити

відповідь жадали федерації України з Росією у будь-якій формі.
Як після повалення гетьмана виходити до людей з таким?..
У приватних бесідах французи натякали, що їхня позиція може змінитися, якщо від влади в Україні буде усунуто Володимира Винниченка, якого вони вважали більшовиком та германофілом. «Товариш Володя» мусив піти. А кому натомість опановувати владу? Очевидно – тому хто мав за собою силу.
ВІН глумливо посміхнувся. ЙОГО мрія нарешті здійснювалася. Не для того ВІН валив монарха Скоропадського, аби віддати владу романтикам на кшталт Шаповала, Швеця чи Порша. Керувати Україною мусив хтось один. І цим одним мав бути ВІН.
Час було радіти. Але радощі псували дуже погані новини.
Більшовики такою не були – ВІН був переконаний, що їхній прихід закінчиться так само, як і попередній. Антанта пручалася, мов дівча на вечорницях, але рано чи пізно вона мусила почати з Україною переговори і допомогти військом. ВІН знав – в «Країнах згоди» ситуація коливалася на межі голоду, а Україна мала на руках врожай 1918 року, ще не проданий Скоропадським німцям. До того ж за кілька місяців під більшовиками від селянських повстань мала земля запалати. ВІН знав свій народ. Продзагонів та комісарський терор українці не терпітимуть. Ленінці підуть. А що залишиться ЙОМУ потому?
А залишиться ЙОМУ опір партії хліборобів-демократів. Її лідерів – Шемета, Міхновського та Донцова – ВІН знав ще за царату, і ЙОГО до нестями дратувало, що хлібороби у своїх міркуваннях постійно виявлялися правими. Вони виступали за збереження гетьманського адміністративного апарату та проти комбідів – і комбіди справді поруйнували владу на місцях. Хлібороби ніколи не довіряли більшовикам – і більшовики напали на Україну. Хлібороби наполягали, що битися за державу здатен тільки хазяїн, який має, що втрачати, – і таки справді, діти куркулів з гетьманських сердюків перейшли на службу до Січових стрільців, а бідніші, яких улещувала Директорія, призову уникали. А якщо не уникали, то лише розхитували дисципліну у військах.
На додачу – Шемет запропонував ЙОМУ поповнити військо членами їхньої партії, подейкував про пару десятків тисяч. Цього тільки бракувало! Ситуація була скажена, і Директорія шалено потребувала поповнення, але хлібороби!.. Гречкосії та свинопаси, які лише вісім місяців тому привели до влади Скоропадського!..
Думки пронизали ЙОГО, мов електричний струм. Міхновський у Кременчуці! Шемет пропонував ЙОМУ кілька десятків хліборобів у поповнення! Ну звісно ж! Хлібороби вирішили запропонувати своє поповнення Болбочану.
ЙОГО кинуло у піт. Болбочан міг отримати кілька десятків тисяч багнетів, кожен з яких ні в гріш не ставив соціалістів з Директорії. Таких сил не мав навіть Скоропадський у квітні 18-го.
Болбочан на диво довго тримався. Над запорожцями наче ворожка поворожила – вони не відали ніякої паніки та непослуху. Другий місяць практично без поповнення та відпочинку вони не вилазили з боїв. Повільний відступ до Полтави і далі до Дніпра змусив горлорізів Троцького призупинити наступ на інших ділянках фронту. Більшовики кидали проти Болбочана нові сили. А запорожцям немов чортяка шепотів – спокійно та діловито вони рили землю, створювали нові пастки і завдавали червоним нових й нових втрат.
Болбочан був небезпечний для більшовиків. Але так само він був небезпечний ще й для НЬОГО. У державі було дві сили, здатні захопити й втримати владу – Січові стрільці та запорожці, але якщо галичани Коновальця виконували переважно поліційні функції, запорожці були суто фронтовою формацією. Коновалець не візьметься протистояти такому противнику. І Болбочан це явно розумів.
Щойно до НЬОГО прибігав отаман Тютюнник – червоний, мов ошпарений гусак. Заступник отамана Головної булави сподівався, що ВІН поспівчуває його приниженню і теж накинеться на Болбочана, – проте здобув добрячого прочухана. По-хорошому, і Тютюнника, і Осецького треба було знімати з посад та віддавати під суд – саме вони проспали наступ більшовиків, а потім перехопили командування над сірожупанниками та чорноморцями, що призвело до загибелі двох чорноморських полків.
Але справа була в іншому.
ЙОГО вразило те, наскільки легко Болбочан нагнав до чорта на запічок представника вищого командування. Головна булава мусила це просто з’їсти – засобів впливу на Болбочана вона не мала. В рапортах Болбочан хіба що на казармену лайку не зривався – вже відверто він звинувачував Київ у саботуванні забезпечення його частин. На субординацію та статут він чхати хотів. І от на додачу – поповнення. Хліборобське.
І ворожки не треба, аби збагнути, що станеться далі.
ЙОГО трясло, мов у пропасниці. Що робити? На кого опертися? Січові стрільці? Вони не битимуться проти запорожців. Групи Палія та Гулого? Вони лише нещодавно виконували накази того самого Болбочана. На кого опертися?
ВІН зміряв поглядом Чайковського:
– На телеграф!


* * *

Булава Лівобережної групи вся переселилася до вагонів. Перед від’їздом до Києва командувач влаштував

читати