Завантажити

себе самих. Ми казали – держава понад усе, добробут людини – через добробут держави, тож все, що ефективно для держави, треба брати на озброєння. А вони заявляють – держава лише засіб для облаштування добробуту людини, тож якщо не створюється добробуту – не потрібно й держави. Це дурня, вони й самі те розуміють. Але люмпен – в захваті. Ми говоримо – державу боронити й розбудовувати здатен хлібороб та підприємець, тому їх треба підтримувати, аби обпертися на них в годину скрути. А соціал-демократи такими категоріями не мислять. Вони проголошують гасла, від яких у голоти голова йде обертом від жадібності, а у фахівців серце ниє від некомпетентності промовців. Та справу свою ті гасла роблять – щоразу голота повстає проти гнобителів і приводить на владу саме їх. І чхати соціал-демократам на те, що з державою буде далі, – без них самих на владі держава їм не потрібна. «Якщо Україна не буде соціалістичною – не треба ніякої» – дивовижне гасло. Всі їхні прагнення, мов на долоні.
Лідер хліборобів затягнув вузол на мішку.
– От і виходить, сотнику. Один бореться за державу, інший – за себе. І все було б добре, але надворі війна. І для ворога що ми, що соціалісти, що гетьманці – один чорт. І може, вітав би я те, що вся влада концентрується в руках одної організації, якби не знав – не зможуть соціал-демократи встановити в державі лад і виграти війну. Не вміють вони.
Артем мовчки слідкував за сполохами багаття у печі.
– Де ж була зроблена помилка? Чому все так?
Надворі забрехав пес. У двері постукали. Артем прилинув до вікна і взявся за кобуру. Перевів дух. На дворі були не гайдамаки. Розвідник заспокоїв господиню хати, і та пішла відчиняти двері.
– Де була зроблена помилка, вас цікавить? – перепитав Міхновський. – Гарне запитання, пане сотнику. Я теж був би радий почути відповідь.
До хати увійшли троє чоловіків, з якими Міхновський днем раніше прийшов до булави Запорізького корпусу. Лідер хліборобів надягнув кожух.
– Дякую вам за попередження, – мовив він Артемові. – Помешкання ми знайдемо – допоможуть наші однопартійці. Тримайтеся.
Артем закутався в бурку і провів їх до воріт. Чотири фігури повільно розчинялися у сніговій хурделиці. Микола Міхновський пішов.
У ніч і у вічність.

В залі готелю, де містилися стаціонарні булави Лівобережної групи та Запорізького корпусу, від старшин було не пропхатися. Арешт командувача сколихнув усіх. Командири частин воліли знати з перших рук, що насправді сталося і що їм робити далі.
Промовляв комендант штабу групи сотник Авраменко:
– Частину старшин на нашу вимогу з-під варти звільнили. Командувач перебуває у своєму вагоні і наразі усім забезпечений. Завтра командування групи та корпусу хочуть везти до Києва.
– До Києва командувач не доїде, – похмуро зауважив Артем. – Я не можу розкрити усіх деталей, але ці інтриги сягають вищого керівництва країни. Дехто в Києві дуже хоче, аби командувач загинув дорогою під час нападу анархістів.
Старшини зашуміли. Слова Артема потрапили на родючий ґрунт. Посипали пропозиції:
– Нехай лишають командувача в Кременчуку!
– Гайдамаки оголили фронт – під суд Волоха!
– Піднімаємо козаків – і від гайдамаків духу не залишиться.
Сотник Авраменко постукав олівцем по склянці.
– От тільки бунту не треба, – в такі хвилини на привабливому обличчі коменданта булави чітко проступали чотири роки Німецької війни. – Не можна провокувати владу на звинувачення в непослуху. Пропоную всім таке. До Києва командувач поїде, але не сам. Ми теж складемо делегацію старшин. У Києві починається Трудовий конгрес – гайдамаки нам зірвали від’їзд. Маємо скористатися нагодою.
– Слушна думка, – підтримав Авраменка командир Богунського полку. – І зброю візьміть – карабіни, кулемети, гранати. А то час неспокійний – Зелений збунтувався, шинкарівці тилом блукають. Аби командувача нам не скривдили.
Делегацію зібрали швидко. За старшого поїхати мусив сотник Авраменко.
На ранок вісім старшин з карабінами і двома кулеметами Льюїса зібралися біля вокзалу. Дві запорізькі сотні, по одній від мазепинців та чорношличників, оточили півколом вокзал, але всередину не совалися. До вагонів командувача старшин провів один Артем.
– Не подобається мені все це, – казав комендант булави. – Дивися, теплушку якогось лиха причепили до потяга.
– Вантажтеся.
Та варто було старшинам сісти до вагону, як під вікнами з’явилася юрба обвішаних гранатами та кулеметними стрічками гайдамаків:
– Запорожці! Виходь. Потяг охоронятимемо ми.
– Це що за самоуправство? – спалахнув Авраменко. – Чий це наказ?
– Отамана Волоха.
Старшини перезирнулися між собою.
– З вагону не виходити, – наказав комендант булави. – Ми до Волоха. Зараз усе з’ясуємо.
Ватажок гайдамаків перебував у своєму штабному вагоні – звичайній солдатській теплушці зі звичайними дерев’яними нарами. Не було тут ані столу з мапою, ані шаф з довідниками, ані пункту зв’язку. Всі ці деталі Волох вважав непотребом, що не лічить справжньому

читати