Завантажити

А Загродський – клявся? А ті, що в Києві, – клялися? Скажи, чому вони свідомо гноблять наш корпус, після того як ми два місяці з передової не вилазили?
– Накази командування не обговорюються підстаршинами, – твердо промовив Артем. – Там без нас розберуться.
– Еге ж, розібралися уже, – глузи в голосі дядька Охріма змінилися на озлоблену кривду. – Вони заарештували командувачів. Вони – розхитали штаби. Поробили гармидер у постачанні, у шпиталях, у тилових підрозділах. Погони наказали скинути. На мітинги козаків підбивають. Сотнику, ти гадаєш, ми нічого не бачимо і не чуємо? Та всі говорять, що Петлюра свідомо нас нищить, бо боїться нас ще більше за більшовиків.
Артем насупився. Він не мав чим заперечити підстаршині. А того прорвало:
– Скажи мені, сотнику, чого ми навоюємо у такий спосіб? Хлопців погубимо? Майно більшовикам подаруємо? Воюватимемо без ліків, допоки нас усіх тиф не скосить? Подумав би краще! З Волоха командувач – як зі свинячого вуха вітрило. Кого ми з ним переможемо?
– Все це справи не стосується, – буркнув Артем. Він був згоден з кожним словом підстаршини, але здаватися не збирався. – Ми – вояки. Наш обов’язок – стояти у строю та захищати. Охріме! Ти прошов Німецьку війну. Мені дивно тобі про це нагадувати.
Дядько Охрім кисло подивився у небо.
– Сотнику, скажи, ти насправді такий недоумкуватий чи придурюєшся? Вже дитині зрозуміло, це – кінець. Після арешту отамана Болбочана більше не бачити нам перемог. Ти мені про Німецьку війну нагадуєш? А про Центральну Раду ти забув? Хіба не бачиш, що вони знову взялися за своє і знову призведуть нас до поразки? Тоді нам пощастило – після Києва ми перегрупувалися та пішли в бій. Але тоді з нами був генерал Прісовський. Німці, знову ж таки, підішли.
– А зараз прийдуть французи, – заперечив Артем.
– От коли прийдуть – тоді поговоримо, – Охрім спалахнув, але швидко опанував себе і додав більш мирно: – Хай би там як – другого такого звільнення не буде. Більшовики уже не ті. Це тепер та сама царська армія, лише з комісарами. Добрячих бебехів треба Петлюрі наставити, аби він за розум взявся. Та тільки поки це станеться, нас пошматують так, що ніяке поповнення не врятує. Сотнику, хто із нас старшина? Хто мусить кому це пояснювати?
Артем мовчав.
– Чи може, сотнику, ти силою нас повернути спробуєш? – зареготав дядько Охрім. – Не дуркуй. Їзди краще до булави, збирай розвідницьку команду, бери свою панну з постачання – і гайда до нас на Холодноярщину. Усім місця вистачить.
Артем поглянув на свого ще донедавна підлеглого. Слова перли з душі, мов вода з джерела. Та він промовчав. Марно було щось казати.

На столі височіла сулія з самогоном, були розкладені сало, хліб та кислі помідори в мисці. На лавах вмостилися бунчужний Архипич, джура Ясько та значковий Дяченко з дивізіону чорношличників. Трійця вже явно почастувалася.
– Прибіг? – спитав Дяченко і посміхнувся. – А я уже втомився тебе чекати. З хлопцями твоїми от присів.
– Бачу, – буркнув Артем та похмуро глянув на сулію.
– Ну що, нагнав Охріма? – поцікавився Архипич.
– Нагнав.
– І що?
Артем махнув рукою та заходився розвішувати на стінах мокрі бурку та башлик. Плечі черкески тепер були рівненькі, мов на піджаку – першим своїм наказом Волох відмінив погони та звання. Дякувати богу – червоних стрічок носити не змусив.
Архипич поставив на стіл четверту чарку. Для Артема.
– Пусте це діло – я зразу тобі казав. Дякувати Богу, не до більшовиків пішов. А то он ціла юрба героїв протигетьманського повстання до Леніна подалася – Зелений, Ангел, Хіменко, Заболотний. Пойняли?
– Та не дивися ти вовком, Артеме! Сідай, – покликав його Дяченко. – Ніхто нас уже не нажене – дисципліни нема. Демократія надворі, алюр три хрести.
Артем присів і пригостився першою. Настрій був гірший гіркого. Апатія спустошила думки і вбила будь-які сподівання.
А Дяченко продовжував:
– Телеграфісти казали, отаман Григор’єв теж до більшовиків перебіг. А перш ніж перебігти – листа надіслав до Києва. Написав, що після арешту отамана Болбочана в успіх української справи він більше не вірить. Так що Охрім у непоганій компанії. Ну, давайте по другій.
Випили. Артем пригощався салом і помідором, коли Дяченко несподівано зареготав:
– А ти новину чув? Нам наказали перейменуватися. Ми раніше як звалися? Кінний дивізіон імені отамана Болбочана. А тепер наказано нам називатися Республіканським кінним полком. Хлопці вирішили й постановили, що піде до дідька Директорія з такою назвою. Існує Республіканська дивізія. Є Республіканський полк. Досить з нас республіканців. А назву ми собі уже придумали.
– Яку?
– Полк чорних запорожців. Як тобі?
– Звучить, – погодився Ясько. – Зараз взагалі багато чого перейменовують.
– Еге ж, – кивнув Архипич. – Назад доведеться звикати. Отамана булави знову наказано називати начальником штабу, а осавула – ад’ютантом.
– Мені більше за все про кашкети стрілецькі сподобалося, – мовив Ясько. – Ви чули, що їх уже

читати