Завантажити

революційному командирові.
У підштаниках та сорочці хазяїн вагону сидів на нарах, склавши ноги по-турецьки. Перед ним стояла бляшана коробка з монпансьє. Поруч на стільчикові вмостився військовий старшина Загродський.
Їхньому приходові Волох страшенно зрадів:
– Боже, які люди?! Горач! Авраменко! Сідайте на тапчан. Цукерку хочете?
– Дякую, – відмовився Артем. – Пане сотнику, це що за неподобство? Чого це твої хлопці нас з вагону женуть?
Командир гайдамаків кинув льодяника в рот і блаженно посміхнувся:
– Самі винні. Нащо ви з собою кулемети потягли?
– Потягли. І що з того? Хто і відколи забороняє старшинам їздити зі зброєю?
Волох почухав руду бороду:
– Ніхто не забороняє. Окремо від Болбочана – їздіть скільки хочете.
– Якого це? – твердо спитав Артем. – Чого це ми не можемо поїхати з оказією? Ви нам зірвали виїзд на Трудовий конгрес. Ми не підсудні, а ви не конвой. Ви не можете перешкоджати нам їхати потягом булави.
– Ану як візьму та перешкодю? – поцікавився командир гайдамаків. – Мої хлопці в бою злі.
– Нам теж своїх покликати? – злостиво посміхнувся Авраменко. – Побачимо, хто зліший?
Волох зволікав. Артем почувався, мов стиснута пружина. Від людей штибу Волоха чекати можна було чого завгодно, й тому Артем був готовий навіть бити на упередження. Зубами він готовий був прогризти стіну вагону.
Загродський, певно, відчув його настрій.
– Та що з ними говорити! – скрикнув він. – Заарештувати, і хай їм дідько!
Ватажок гайдамаків поглянув на Авраменка. Потім – на Артема. Вхопив Загродського за комір, притяг до себе, але, мабуть, передумав – відштовхнув убік. Командувач Старою Запорізькою дивізією присів на нарах у Волоха за спиною.
– Горач, Авраменко! А чим вас підлестив ваш Болбочан? – командир гайдамаків говорив, немов медом мазав. – Нащо вам та булава? Ідіть до мене, у гайдамаки! Мені таких от хлопців, як ви, сильно бракує.
– З булави корпусу на полк? Не надто стрімке падіння? – глумливо поцікавився Артем.
Волох скосив очі, немов дивувався чиїйсь наївності.
– Хто зна, хто зна… Сьогодні командир полку, завтра – командир корпусу. Я своїх людей не забуваю.
– Дякую за щиру пропозицію, – відповів Артем. – Де кому бути – служба визначить.
Волох погладив бороду та провів рукою по бритій потилиці:
– Не зробиш ти кар’єри, Горач. Не розумієш ти, хто до влади ближчий. Не розрізняєш ти сильних і слабих, тому постійно під кулями крутишся. Не вмієш правильно обирати, де й біля кого треба умоститися.
– Часу на дурниці не маю, – в Артема помалу уривався терпець. – То як з вагоном командувача?
– Хай вам чорт, – махнув рукою Волох.


* * *

Від доповіді сотника Чайковського ЙОГО серце стиснуло, мов лещатами. З усіх можливих варіантів стався найгірший. ВІН силився щось сказати у відповідь, але слова змішалися в горлянці. Емоції душили здоровий глузд.
– Що ви наробили? Навіщо ви їх сюди привезли?!? – випалив ВІН.
Чайковський пояснив. В присутності старшин-запорожців гайдамаки просто не змогли нічого вдіяти. Доводилося з цим миритися.
Він зацьковано поглянув на Чайковського. Легко сказати – миритися. Командувачі запорожців у Києві – і що тепер з ними робити? Виводити на суд? А що закидати?
Безпричинний арешт Болбочана не пройде непоміченим. Збуряться Січові стрільці. Почнуть ставити питання командири інших частин.
ВІН всівся за стіл. Не все було ще втрачено – треба було просто не робити дурниць. В голові ВІН перебирав кілька десятків варіантів розвитку подій – вірив що безвихідних ситуацій не існує. Кожну ситуацію можна повернути слабою чи сильною стороною. В приїзді Болбочана мав бути сильний бік.
Рішення прийшло звідти, звідки й не чекав: ВІН поглянув на газетний аркуш. Ну звісно ж! Правда – не те що сталося у житті, правда – це те, про що написали газети! Це ВІН усвідомив, ще коли працював редактором.
– Болбочана поселіть у готелі, в розкошах, – наказав ВІН Чайковському. – У «Континенталі». Хоч би й через стінку від мене – не суттєво, аби тільки я його не бачив. І негайно до мене усіх газетярів. Зараз ми підкинемо їм робітки.
Командувач запорожців не задурно здався так легко на милість влади – він чекав на слідство і суд, бо розумів, що реально проти нього нічого нема. Єдине, чого він не передбачив – ніякого суду не буде. Болбочан мусив сидіти тут, у «Контенинталі», допоки події не зміняться настільки, що ВІН зможе позбутися його остаточно. А тим часом…
ВІН уявив собі газетні заголовки. «Змова командування запорожців з Денікіним», «Золото білих – причина поразок українського війська», «Хто винний у залишенні Харкова і Полтави?»
Вільна преса – велика сила.
– Так навіть краще, – мовив ВІН уголос. – Трудовий конгрес обов’язково запитає про ситуацію на фронті, а ми маємо під вартою тепленького винуватця.
– А Запорізький корпус? – спитав Чайковський.
– Хай команду перебирає Волох. Краще за нього це реакційно-офіцерське кубло не розворушить ніхто.
– А як же фронт? –

читати